Я влаштувалася на роботу в кафе швидкого харчування. Був мій перший робочий день. Адміністратор зібрала нас на 5-хвилинку й розповіла про завдання на день. Рівно о 8 годині у заклад зайшли перші клієнти. Натягнувши широку посмішку, пішла приймати своє перше замовлення. Як виявилося, не такий страшний вовк, як про нього говорять. Тобто, робота видалася не складною, хоч і вимагала значних фізичних затрат.
На кінець дня, зморена, але щаслива, поверталася додому. Зарплату обіцяли виплачувати двічі на місяць, плюс чайові. Сьогодні я заробила 536 гривень чайовими й не тямила себе від радості. Купила продукти, забрала із поштової скриньки черговий рахунок й зайшла у квартиру.
Мами ще не було, мабуть, взяла додаткову зміну на роботі. Останнім часом вона працює без вихідних, щоб допомогти мені оплатити навчання. Саме тому я й влаштувалася на роботу, щоб вона мала змогу хоч трішки відпочити. Я приготувала вечерю й пішла до своєї кімнати готуватися до іспитів.
О 6 ранку пролунав будильник. Я зібралася нашвидкуруч й побігла на роботу. У п’ятницю відвідувачів особливо багато. Ми ледве встигаємо приймати усі замовлення. Особливо важка втихомирювати вередливих клієнтів, які не бажають чекати. У заклад зайшла компанія хлопців, скоріше всього студенти. Один із них нахабним тоном заявив:
-Я ще довго маю чекати?
Сніжана була зайнята, тому я пішла взяти замовлення у її столика.
-Чого бажаєте? – якомога спокійніше запитала у відвідувача.
-А ти багато можеш мені запропонувати? – він відверто з мене знущався, але ця робота мені просто необхідна. Вирішила не піддаватися.
-Усе, що є у меню нашого закладу. Якщо ви ще не визначилися – підійду пізніше.
Добре, що Сніжана звільнилася, тому замовлення взяла на себе. Той тип, який так нахабно себе вів, не зводив з мене очей. Коли я не подивлюся, його погляд завжди був на мені. Довелося цілий день ігнорувати. Варто зазначити, що він бук у кафе аж до самого закриття.
Коли я вийшла на вулицю після закінчення своєї зміни, незнайомець очікував на мене.
-Привіт! Я Сашко, пробач, що був таким ідіотом. Просто ти мені сильно сподобалася і я не знав, як привернути до себе увагу. Не проти сходити на побачення?
– На мене чекають вдома.
–Ти заміжня? – якось несміливо запитав Саша.
-Я студентка, яка готується до сесії. Мені ніколи ходити на побачення. Пробач.
Я рушила у напрямку свого дому, а Саша поплентався слідом. Він ішов поруч, не порушуючи тиші. Його поведінка мене дратувала. Не витримавши цього супроводу я різко зупинилася, а хлопець від несподіваності налетів на мене. Наші носи зіштовхнулися і я вперше звернула увагу на його красиві очі, кольору зеленої трави. Не знаю, скільки часу ми так простояли. Першою до тями прийшла я.
–Тобі нічим зайнятися? – запитала сердито.
-Я хочу тебе провести.
Він ішов зі мною до самого під’їзду. Я не обертаючись зайшла всередину, почувши як на прощання він кинув «До завтра!»
Сашко не обманював. Він знову повернувся в кафе й просидів там цілий день, щоб потім провести мене додому. Цього разу він не мовчав, розповідав про себе, своє життя та батьків. Говорив про плани на майбутнє та улюблені заняття. Про домашніх тварин, друзів, улюблені страви й ще всяку всячину. Я помітила, що компанія цього хлопця мені приємна. Згодом і я долучилася до його розмови. Ми подружилися.
Через місяць такого дивного спілкування Сашко знову запропонував піти на побачення. Цього разу я погодилася, ми почали зустрічатися. Я не чекала з нашого спілкування щось може вийти. Наскільки я зрозуміла з його розповідей, батьки Сашка заможні люди. Вони мають власний бізнес і скоріше всього живуть у якомусь палаці. А що взяти з мене? Окрім мами я нікого не маю. Схоже, що Сашка це зовсім не бентежило.
Через два місця стосунків Сашко попередив, що хоче познайомити мене зі своїми батьками. Я страшенно хвилювалася, а що як я їм не сподобаюся. На вечерю я одягла найкращу сукню, що мала у своєму гардеробі, заклала волосся, купила торт й чекала на свого хлопця.
Як я й представляла, ми під’їхали до величезного будинку. Двері нам відрив дворецький, до столу провела служниця. У величезній кімнаті на нас чекали батьки Сашка. Мати Ельвіра Олександрівна й батько Григорій Володимирович. Жінка зміряла мене своїм поглядом з голови до ніг і якось саркастично посміхнулася. Чоловік був привітнішим. Привітав мене у своєму домі й запросив до столу.
Це знайомство радше походило на допит. Ельвіра Олександрівна задавала мені досить незручні питання, попри прохання сина заспокоїтися. Коли ж почула, що я бідна студентка без роду і племені, прямо переді мною сказала Сашкові: «Вона нам не підходить». Мені більше нічого було там робити. Я подякувала за гостину й поспішила на вихід.
Саша пішов зі мною. Того вечора, попри заборону своєї матері, хлопець обрав мене. Звісно, йому перекрили доступ до всіх рахунків й випровадили із сімейного бізнесу. Саша на те не зважав, все розпочав спочатку. Влаштувався на роботу, переїхав жити до нас з мамою й через місяць зробив мені пропозицію. Ми відправили запрошення на весілля його батькам, але вони не з’явилися.
Досить скоро після одруження ми з Сашею стали батьками. Народився хлопчик, назвали Дмитриком. Мама пішла з роботи й допомагала мені доглядати дитину. Я нарешті закінчила навчання й стала кваліфікованим юристом. Влаштувалася на фірму й вийшла на роботу. Жили ми бідно, але щасливо.
Якось випадково зустріли батьків Сашка у супермаркеті. Ельвіра Олександрівна спершу відвернула свій погляд, але коли помітила на руках у сина немовля, підійшла ближче.
– Він викапаний ти у дитинстві – сказала вона Саші. – Можна взяти його на руки?
-Ні! Раптом він теж тобі не підійде.
Чоловік схопив мене за руку й поволік до виходу. Схоже його образа з часом лише посилилася. Мені було шкода свекруху, хоч вона й була проти наших стосунків. Та як там не було, вона також бабуся Дмитрика. Вдома мені вдалося поговорити з чоловіком та переконати його дати матері іще один шанс. Наступного дня ми самі поїхали в гості до батьків Саші. Вони зустріли нас зі сльозами на очах. Ельвіра Олександрівна попросила вибачення за свій вчинок, а Григорій Володимирович не спускав з рук онука. Сім’я знову об’єдналася.
