Коли чоловіків не було вдома й ми залишилися наодинці, свекруха заявила мені: «Не думай, що твоє пузо, змінить моє ставлення. Ти як була нeп _oтpебом, так ним і залишишся»

Після того, як мій батько пішов із сім’ї, для матері я стала справжнім тягарем. Вона ніколи не працювала, фінансово нас забезпечував тато. Тепер же їй доведеться взяти на себе відповідальність не лише за себе, а й за малу дитину. Її це страшенно дратувало. Вона хотіла й далі жити своїм безтурботним життям.

Замість того аби влаштуватися кудись, мама вирішила, що краще знайти собі нового спонсора, тобто чоловіка при грошах. Ясна річ, що зробити це було складно, оскільки вона вже не молода, до того ж з причепом.

У нашій квартирі кожного місяця гостював новий чоловік. Як тільки вони бачили мене, усвідомлювали відповідальність, й тікали стрімголов. Мати сердилася, звинувачувала мене у своїх бідах. Я не знала, як реагувати та куди податися. Важко усвідомлювати, що ти в цьому житті нікому не потрібна.

Останній її залицяльник Микола, дізнавшись про моє існування, нікуди не втік. Навіть навпаки пообіцяв піклуватися про нас й згодом переїхав. Мені здавалося, що він хороший чоловік. Поки вони з мамою зустрічалися він дарував мені іграшки, купував фрукти, водив мене до парку. Та з переїздом все змінилося.

Більше не потрібно старатися справити враження. Микола показав своє справжнє лице. Кожного дня він сварив мене за найменший проступок. Змушував готувати їсти, прибирати квартиру, мити посуд, прати та складати його речі. В той час як сам розважався з мамою.

Я не могла дочекатися того часу, коли закінчу навчання й покину цей дім. Після випускного пробувала вступити в столичний університет, але не вийшло, по балах не пройшла. Платити за моє навчання ніхто не збирався, тому довелося йти у ліцей в нашому місті. Там я вивчилася на швачку, влаштувалася на роботу. Зароблених грошей було обмаль, щоб переїхати та орендувати житло. Мама продовжувала натякати, що я зайва у цьому домі. То що ж я мала робити, йти жити на вокзал?

Тоді Микола придумав вихід із ситуації та знайшов мені кавалера. Іван був сином його приятеля. Нам влаштувати побачення на осліп. Одного вечора я повернулася з роботи, із рідних вдома нікого не було. У вітальні сидів Іван з букетом квітів та цукерками. Так ми й познайомилися. Він був непоганим хлопцем, але ніяких особливих почуттів у мене не викликав. Та кого це хвилювало? Можна сказати, що мене насильно видали заміж за цього Івана.

Я не пручалася. Вирішила, що хоч в такий спосіб матиму можливість переїхати з цієї божевільні. На мене чекав неприємний сюрприз. Хоч Іван і був старшим від мене та працював на кращій роботі, але він досі жив із батьками. На мене чекало життя зі свекрухою. Та якщо я зуміла вживатися з мамою, яка мене ненавиділа, то зі свекрухою тим більше.

З перших днів Ілона Григорівна дала зрозуміти, що мені не місце у їхньому домі. Вона сердилася на сина, що той обрав дружину без її згоди та здобрення. Звісно, усю свою злість вона зривала на мені. Я не знала куди від неї ховатися. Добре, що хоч була робота, де я могла хоч трішки розслабитися та перевести дух.

Через деякий час після весілля я відчула легке запаморочення. Списувала це на втому та стрес. Та коли на роботі втратила свідомість, звернулася до лікаря. Мені повідомили, що я вагітна. Як реагувати не знаю. З однієї сторони рада, що стану мамою, а з іншої, уявляючи, що доведеться жити зі свекрухою, було моторошно.

Вдома розповіла цю новину Іванові, він зрадів. Одразу ж побіг розповідати своїй матусі. Та дивилася на мене, як на ворога всіх народів. Коли чоловіків не було вдома й ми залишилися наодинці, свекруха заявила мені: «Не думай, що твоє пузо, змінить моє ставлення. Ти як була непотребом, так ним і залишишся». Вона наговорила мені багато неприємних речей. Мені стало зле й до вечора я потрапила у лікарню.

Загроза переривання вагітності. Для мене цей висновок гірше смерті. В лікарні мене протримали два тижні на збереженні. За цей час до мене ніхто не навідувався. Ні рідна мама, ні чоловік. Добре, що я свого часу відкладала зароблені гроші, то мала чим розрахуватися за лікування.

Додому я вирішила не повертатися та й чи можна те місце назвати домом. Єдиний вихід – переїжджати назад до матері. Поки чоловік та його рідня були на роботі, я забрала свої речі, залишила записку, що подаю на розлучення та покинула ту квартиру. Мама зустріла мене з кислим виразом обличчя. Можливо вона б мене вигнала, але поглянувши на мій живіт впустила.

Ввечері Микола повідомив, що має для мене житло. У нього від бабусі залишилася квартира у спадок. Я можу туди переїхати, якщо випишуся з квартири матері. Ми склали договір, я пишу відмову на мамину квартиру, а він оформлює на мене квартиру своєї бабці. Нарешті, я отримала власне житло та можливість бути господинею у своєму домі.

З Іваном нас розлучили, на роботі відправили у декретну відпустку. За ті кошти, що виплатили, я зробила невеличкий ремонт у квартирі та купила речі першої потреби для дитини. Розраховувати на чиюсь допомогу не було сенсу. Тож до народження малюка я почала шити одяг для діток. Показала свої роботи колишній начальниці, їй сподобалося. Вона замовила у мене партію для свого магазину. Я встигла все відшити до пологів.

Через три дні повернулася додому з маленькою донечкою на руках. Спершу було важко. Настуня постійно плакала, була капризна й не хотіла спати. У мене не з’являлося молоко, доводилося купувати суміш. Це влітало мені у велику копійку. Усі заощадження потратила за місяць, тому знову взялася до роботи. Вдень, поки дитина спала, шила, вночі заспокоювала малечу.

Я забулася, що таке сон та відпочинок. Часто не мала за що купити буханець хліба, добре, що начальниця допомагала та виплачувала аванс перед замовленням. З часом Настя стала спокійніша, ми налагодили режим. Тож тепер я теж могла трішки поспати та відпочити.

У три роки я відала доньку в садочок. Мала більше часу на замовлення, тому й відшивала більшу партію. Зарплатня піднялася, нарешті я перестала хвилюватися про те, що буде завтра й жила сьогоднішнім днем.

Одного разу, коли ми з донькою гуляли у парку до мене підійшов чоловік. Я не одразу впізнала у ньому Івана. Він просив пробачення за те, що свого часу не заступався за мене й не підтримав у важку хвилину. Просив дати йому ще один шанс. Я запитала в колишнього, де він мешкає, відповідь очевидна – досі із батьками. Посміхнувшись цьому невдасі пояснила, що у мене тепер нове життя й місця для нього у ньому немає.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

4 × два =

Коли чоловіків не було вдома й ми залишилися наодинці, свекруха заявила мені: «Не думай, що твоє пузо, змінить моє ставлення. Ти як була нeп _oтpебом, так ним і залишишся»