Вероніка вперше за останній місяць взяла вихідний на суботу та неділю. По собі відчувала, що ще кілька днів у такому насиченому темпі і її організм не витримає. Чоловік та син збиралися на футбольний матч, тож вона провести час наодинці із собою.
Жінка уже набрала гарячу пінну ванну, приготувала улюблену книгу, як у двері квартири подзвонили. «Ну кого там ще принесло» – подумала роздратовано й вагалася відривати чи ні. Та коли подзвонили вдруге та третє, зрозуміла, що відвідувачі просто так не підуть.
На порозі квартири стояла огрядна жіночка з рябою сумкою. Її обличчя видалося Вероніці знайомим, але жінка не могла пригадати, де могла бачити цю жіночку.
-Маринко, скільки літ, скільки зим! Он, яка ти красуня стала – незнайомка почала обіймати господиню, не чекаючи запрошення увійти.
-Ти що не впізнаєш рідної тітки Зіни. Ти ж росла фактично у мене на очах. Я ось тут проїздом у вашому місті, дай думаю, загляну, побачу, як племінниця влаштувалася.
-Вітаю! Тепер впізнаю, проходьте, будь ласка.
Тітка почала робити огляд всієї квартири, хоча запросили жінку лише на кухню. Вероніка ставилася до всього спокійно, не хотіла здатися грубіянкою. Коли ревізія закінчилася, тітка Зіна сіла за стіл й почала діставати гостинці. Варення, смажені пиріжки, квашену капусту.
-Не варто було турбуватися. Це зайве.
-Я от бачу, Вероніко, що ви гарно живете. Он яка квартира велика, місця багато. Ти пам’ятаєш свою двоюрідну сестру Оксанку? Так от вона в цьому році вступила до університету. Уявляєш, яка розумниця, все власними силами.
-Я рада за неї. Вам є чим пишатися.
-От тільки проблема у нас із житлом. У гуртожитку місця немає, а я подумала, а ля чого нам той гуртожиток, якщо дорога племінниця живе поруч. Я привезу її наступного місяця. Зараз нехай допоможе мені із городиною розібратися. Речей у неї не багато, тож можеш виділити їй якусь поличку у шафі. Дівка вона тиха, спокійна, проблем робити не буде.
-Зачекайте, а хто вам сказав, що я здаю кімнату і взагалі, і ви навіть не запитали, чи є у мене вільне місце!
-Та припини! У вас трикімнатна квартира. Невже не знайдеться місця для родички?
-І ви дозволите своїй Оксанці жити біля «гулящої непутящої дівки, яка те і знає, що на чоловіків вішатися». Здається саме так ви наговорювали на мене свого часу, коли я ще жила біля батьків.
-Та скільки часу минуло, а ти все ще пам’ятаєш. Не можна так жити, дитино, болячки будеш мати. Погане потрібно відпускати.
-Я і відпустила, коли викреслила вас і вашу рідню зі свого життя. Знаєте, жодного разу не пошкодувала. А Оксанці своїй можете квартиру орендувати, тут вона жити не буде.
Тітка Зіна аж пихтіти почала, так розізлилася. Схопила свою торбу, спакувала гостинці назад й заявила, що я залишилася таким же зарозумілим стервом, як і була.
Як добре, що з того часу родичі перестали мене діймати й проситися на квартиру. Коли ми з чоловіком не досипали ночей й працювали безпробудно, щоб купити собі власне житло, нам ніхто і копійки не дав. А зараз згадали про родинні зв’язки.
