Ми з чоловіком любимо подорожувати. Влітку завжди плануємо поїздку у нове місце. Цього разу вирішили поїхати на море, давно там не були. В дорогу виїхали спозарання, щоб не було так спекотно. Близько сьомої ранку зупинилися біля заправки. Поки чоловік заправляв автомобіль, я побігла купити нам чогось перекусити.
Мою увагу привернув дідусь, що сидів обабіч дороги. Спершу я подумала, що старенькому стало зле, тому одразу побігла перевірити чи все гаразд.
-З вами все в порядку? – запитала, коли наблизилася до незнайомця.
Він підвів на мене свої старі сині очі й ледь помітно посміхнувся.
-Так, дякую. Я онука чекаю, він скоро по мене приїде.
Переконавшись, що все добре, пішла в магазин.
-Бачу, ви вже познайомилися зі Степановичем.
-Так, а ви його знаєте?
-Він уже два роки сидить на цьому місці, чекає на свого онука.
-Як же це так, хіба йому немає куди піти. Чим він харчується, де ночі проводить?
-Та ми й допомагаємо. Їсти з дому приносимо, воду також. Декілька разів пропонували його відвезти куди потрібно, але він постійно про свого онука торочить. Каже, якщо поїде, то Юрчик його не знайде. Хотіла б я зустріти того Юрчика безсовісного. Він привіз сюди дідуся, висадив з машини й наказав чекати, коли він повернеться. От той і чекає, тільки ніхто за ним повертатися не збирається.
-А зимою куди?
-Впускаємо в кімнату охоронця, тут на заправці. Нічим більше допомогти не можемо, та й він не хоче, щоб йому допомагали.
Мені стало так шкода старого дідуся. Не розумію якою людиною потрібно бути, щоб покинути власного дідуся при дорозі. Щиро сподіваюся, що онук Степановича отримає те, на що заслуговує.
