Ми з чоловіком замолоду любили збирати у своєму домі багато гостей. Рідні, друзі, колеги – приходили усі запрошені. Я накривала святковий стіл, а Михайло радісно зустрічав прихожих. Усією компанією ми весело проводили час й ще довго згадували про зустріч.
З часом ця традиція відійшла в минуле. У нас народилися діти, двоє дівчат. На їх виховання та навчання йшло багато часу й сил. Тоді наші святкування проходили в тісному сімейному колі.
Роки швидко збігли. Дочки виросли й розпочали власне життя. Старша Олена сім’ї ще немає, вона у нас кар’єристка. Вирішила присвятити себе роботі. Молодша Поліна уже заміжня й має сина. Навідуються діти до нас не часто, заклопотані власними справами та проблемами. Ми з татом не ображаємося, самі були молодими й розуміємо, що це таке.
Наближався мій день народження. Ювілей 60 років. Я не планувала робити святкування, але Михайло наполіг. Хто знає, скільки ми ще проживемо. Потрібно знову зібрати усю сім’ю за столом, запросити друзів та сусідів. Я прислухалася до його слів й визнала, що чоловік має рацію.
Склала список запрошених, усім перетелефонувала заздалегідь й запросила на святкування. Два дні готувала й не відходила до плити. Михайло наполягав на тому, щоб я попросила допомоги у дівчат, але я відмовилася. Не хотіла відривати дочок від їхніх справ. Ми впоралися з усім самостійно.
У зазначений день, прокинувшись вранці, прийнялися до приготувань. Прибрали у квартирі, перемили, посуд, розставили столи, почали накривати. До приходу гостей все було готово. Так приємно знову зібратися усім разом за одним столом. От тільки доньки запізнювалися.
Ми зачекали пів години, але гості почали марудитися, тож усі сіли за стіл. Я старалася бути гарною господинею. Частувала всіх смачненьким, слідкувала за тим, щоб всього було вдосталь й ніхто не залишився голодним. Вдавала, що радію з усіма, але насправді хотіла розплакатися.
Найважливіші люди не змогли приїхати вчасно. Молодша з чоловіком та сином приїхали, коли всі вже розходилися. Поліна перепросила й пояснила, що син вередував, тому вони й затрималися. Олена так і не приїхала й навіть не зателефонувала. Лише наступного дня, але навіть не перепросила за свій вчинок. Вона була заклопотана на роботі.
Хоч наша «вечірка» й минула вдало, багато гостей дякували за гостину й частування, але радості мені вона не принесла. Я не вмію довго сердитися й легко відпускаю образи. Доньок я люблю й щиро вірю, що це почуття взаємне. Та вважаю, що один раз на рік можна виділити час для стареньких батьків. Ми не вічні й ніхто не знає чи доживемо до наступного дня народження.
