Донечка часто хворіла, тож все зароблене я витрачала на ліки. Кожної ночі думала, як прожити черговий день. Навіть наважилася їхати за кордон на заробітки. Та в останню мить усі плани змінилися

Я народилася й виросла у селі. Батьки не були звиклі до міського життя, хоч по молодості й пробували поселитися в місті. Орендували квартиру, влаштувалися на роботу. Витримали лише три місяці, а потім вирішили, що краще від села нічого не знайдеш. Там тобі й домашня городина, фрукти, квіти, свіже повітря, подвір’я, багато кімнат.  Та й для дітей набагато краще рости серед природи, чим в запиленому місті.

Ми жили добре, не бідували. Мама займалася хатнім господарством та городом, папа працював на роботі. Спершу був трактористом, але потрапив під скорочення, тож вимушено мусив шукати підробітку у місті. Знайшов роботу вахтовим методом. Два тижні жив біля нас, два тижні – на роботі.

Пізніше ми довідалися, що такий графік ніяк не був пов’язаний із роботою. Батько мав іншу сім’ю. Ось так і примудрявся жити на два будинки. Мама, коли довідалася, терпіти не стала, подала на розлучення. Залишилися ми самі. Роботи не було, грошей теж. Щоб якось вижити ненька почала шити та брати замовлення у людей. Я пекла випічку на продаж. Так і перебивалися з хліба на хліб.

Хоч життя й було важке, але мати ніколи не опускала руки й мені не давала. Своєю веселою вдачею вона вміла підбадьорити та налаштувати на позитив. Після школи я вирішила вступати у медичний коледж. Звісно за умови, що пройду на державну форму навчання. Дівчина я ніби не дурна, у школі гарно навчалася. Мама мене підтримувала й казала, що у мене все неодмінно вийде.

Так і сталося. Мені дали бюджетне місце, от тільки у гуртожиток поселити не змогли. Довелося шукати квартиру. Самій орендувати житло у місті невигідно, тому я шукала квартиру з господаркою. Людмила Василівна сама мене знайшла. Старенька бабуся прийшла до коледжу запитати чи ніхто не потребує житла. Так ми й зустрілися та познайомилися.

Квартира у старенької була велика, трикімнатна. Я думала, що вона шукатиме декількох студентів, але господарка сказала, що їй просто потрібен хтось для компанії. Самотньо самій у такому великому помешканні. Навіть заговорити ні до кого. Грошей вона брала небагато, комунальні послуги оплачувала самостійно. Жодних обмежень чи правил не встановлювала. Єдине про що попросила – вечеряти разом. Сказала, що апетит до неї приходить лише, коли є з ким розділити приготовлену їжу.

До речі готувала Людмила Василівна сама ще й такі смачні пироги випікала, що відірватися неможливо. Ми швидко подружилися. Я розповіла старенькій про своє дитинство та матір. Про тата, який нас покинув, про те, як було важко перший час з усім справлятися без міцного чоловічого плеча. Бабуся теж вирішила поділитися історією свого життя.

Вона весь вік пропрацювала стюардесою. Бувала в багатьох країнах, бачила не одне чудо світу. Правда через роботу так і проґавила жіноче щастя. Заміжньою ніколи не була, хоча замолоду сватався до неї не один кавалер. Просто все не могла визначитися, хто саме їй потрібен. Поки визначалися й не помітила, як залицяльника кудись зникли й ніхто уже не звертав на неї уваги. Свого часу хотіла стати мамою, навіть думала взяти дитину з дитячого будинку, але якось не наважилася.

Я любила проводити вечори в компанії Людмили Василівни. Вона завжди знала про що потрібно поговорити, вміла підтримати та дати путню пораду чи настанову. Допомагала мені з англійською, вона у неї була відмінна. Інколи ми разом ходили гуляти до парку чи вечеряли в ресторані. Так я і прожила поруч бабусі всі чотири роки навчання. На випускний вона зробила мені подарунок – родинний перстень. Він передавався у них з покоління в покоління по жіночій лінії. Я не хотіла приймати такий дарунок, але Людмила Василівна наполягла. Сказала, що я для неї, як рідна донька.

Після навчання я влаштувалася на роботу й досить скоро познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Богдан орендував житло, тож я переїхала жити до нього, а згодом ми одружилися. Поки могла, навідувала Людмилу Василівну. Одного разу не змогла до неї додзвонитися. Одразу запанікувала, що щось могло статися. У мене залишилися ключі від її квартири. Коли зайшла всередину, побачила стареньку на підлозі у вітальні. В неї стався інсульт. Добре, що я встигла вчасно.

Провідувала стареньку у лікарні кожного дня. Якось мені стало погано, втратила свідомість. Коли прийшла до тями, лікар повідомив, що я вагітна. Того ж вечора поділилася новиною з чоловіком, але радості не побачила. Юра не хотів дітей категорично. Поставив мене перед вибором або він, або дитина. Я зібрала свої речі й повернулася жити до матері.

В селі й народила свою донечку. Здавалося, історія повторюється. От ми знову з мамою та дитиною живемо на копійки й ледве зводимо кінці з кінцями. Добре, що мати ще працювала. З її зарплатні й жили, але недовго. Через три місяці неньку скоротили й відправили на пенсію. Самі розумієте, що прожити на ті гроші нереально. Довелося мені шукати підробіток. Донечка часто хворіла, тож все зароблене я витрачала на ліки. Кожної ночі думала, як прожити черговий день. Навіть наважилася їхати за кордон на заробітки. Та в останню мить усі плани змінилися.

До мене зателефонували з лікарні, сказали, що Людмили Василівни не стало. Оскільки рідних у неї не було, похоронами зайнялася я. Людей прийшло не багато, але всі щиро оплакували втрату. Через місяць після цього зі мною зв’язався нотаріус. Виявляється покійна все своє майно заповіла мені. Так я стала власницею трикімнатної квартири й нарешті змогла вилізти з тих злиднів, в яких сиділа.

Доброту Людмили Василівни я ніколи не забуду. Неодмінно розповім донечці про цю прекрасну бабусю й поки житиму, нестиму світлу пам’ять про неї.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Донечка часто хворіла, тож все зароблене я витрачала на ліки. Кожної ночі думала, як прожити черговий день. Навіть наважилася їхати за кордон на заробітки. Та в останню мить усі плани змінилися