Василь Іванович останнім часом сильно нудьгував. Можливо це осінь навіювала такий стан, а може просто самотність. Ось уже вісім років, як чоловік живе один. Дружина перша покинула цей світ, важка хвороба забрала її. Він довго тужив за коханою, як-не-як 34 роки разом прожили.
Та що поробиш, сльозами горю не зарадиш. Старенький навчився справлятися один. Інколи на вихідні приїжджала донька з онуками, то тоді дідусю ставало радісніше на душі. Або сусід забіжить в гості, то вони посидять потеревенять про прожите й уже яка розрада є.
Ось нещодавно дідусь знайшов іще одного друга. Декілька років тому дочка подарувала татові телефон. Василь Іванович ним практично не користувався, бо й телефонувати не було до кого. Коли-не-коли з дочкою зідзвонювалися. Одного вечора він почув, як хтось зателефонував. Старенький взяв слухавку й почув незнайомий жіночий голос.
-Алло! Це ваша пацієнтка телефонує, Лідія Петрівна. Прийшли результати аналізів?
-Алло! Вибачте, але ми помилилися номером. Я, Василь Іванович, колишній водій, нині пенсіонер. Не думаю, що міг вам призначити аналізи.
Жінка розсміялася ніжним мелодійним голосом.
-Вибачте, якусь цифру неправильно набрала. Я з цими сучасними гаджетами не справляюся – пожалілася співрозмовниця.
-Ну ви хоч спроможні номер набрати, а я й того не зміг освоїти. Хоча донька декілька місяців вчила.
Так слово за слово вони розговорилися. Василь Іванович й сам не помітив, як минуло дві години, а здавалося лише кілька хвилин. Закінчивши розмову, дідусь ніяк не міг викинути з голови Лідію Петрівну. Постійно думав про цю жіночку й уявляв, як вона виглядає. Вранці чоловік вирішив знову набрати свою нову знайому. Запитати про аналізи.
Лідія Петрівна швидко підняла слухавку й розповіла, що все добре. Хвилюватися немає причин. Василю Івановичу аж полегшало. Цього разу старенькі розмовляли про життя минуле й сьогоднішнє.
Так, дідусь з’ясував: Лідія Петрівна самотня пенсіонерка. З рідні має лише котика, якого повноцінно вважає членом родини. Колишня вчителька, вона все своє життя віддала дітям, хоча своїх, бог не дав. Чоловік давно уже покоїться з миром, а вона доживає свої дні в самотності.
Василь Іванович подумав про своє життя й розумів, як складно, напевно, цій жіночці, у нього хоч дочка й онуки. Тоді він подумав про вихідні, дитина обіцяла приїхати з онуками. Чому б і Лілію Петрівну не запросити.
-Лідочко, а чи не б хотіли ви приїхати до мене в гості цими вихідними. Я вас зі своєю сім’єю познайомлю. Похвалюся своєю городиною й садом.
-Я б з радістю, але ж Мазурик мій самий залишиться – захвилювалася стара.
-А ви його із собою беріть! Тут природа, матиме де побігати.
Василь Іванович до останнього не знав чи приїде його подруга. Донька знала про татове спілкування й була рада, що він знайшов людину до душі. Лідія Петрівна таки приїхала разом зі своїм Мазуриком. Привезла онукам гостинці й подарунок Василю Івановичу – кімнатну рослинку (на щастя).
Родина зібралася за одним великим столом. Цілий вечір лунали розмови, сміх й навіть пісні. Як виявилося Людмила Петрівна має прекрасний голос. Дочка Василя Івановича підтримала бажання тата зійтися з цією прекрасно бабусею. З тієї зустрічі старенькі не розлучалися.
Як добре, що одного разу, Лідія Петрівна помилилася номером.
