Дмитрик благав дідуся не віддавати його, обіцяв бути слухняним, допомагати ще більше й гарно навчатися в школі. Серце старого дідуся важко стискалося від болю

Пилип Петрович був шанованою людиною у селі. Чи не все життя він пропрацював у школі. Спершу викладав літературу, згодом став директором. Багато дбав на благо своїх підлеглих, жодного разу не відмовив у допомозі. Можливо інколи надто суворий, але справедливий, він умів знайти підхід до кожного учня та порозумітися з будь-якими батьками.

Виховуючи та навчаючи чужих дітей, на власних, часу не вистачало. Можливо так би й ходив парубком, якби у їхню школу не прийшла нова вчителька молодших класів. Ганна Степанівна щойно закінчила училище. Молода, енергійна, сповнена ідей, вона аж світилася з середини, коли директор провів її до власної класної кімнати.

Перший час Ганна Степанівна звикала до своєї ролі вчительки. Учні її любили за доброту та чуйність, батьки поважали за мудрість та розважливість, а колеги прислуховувалися, адже дівчина неодноразово дивувала своїми вміннями. Пилип Петрович теж спостерігав за педагогічної діяльності своєї підлеглої. Якщо спершу цей інтерес дійсно стосувався суто роботи, то згодом чоловік помітив, що вбачає у Ганні Степанівні набагато більше.

Не минуло й року, як пара одружилася. Гуляли усім селом, не було такої людини, що не привітала їх зі шлюбом. Після весілля Ганна Степанівна переїхала жити до чоловіка. Довгий час бог не дарував їм діток, проте вони не втрачали надії. Поки одного дня, жінка не зрозуміла, що чекає на дитину. Обоє були на сьомому небі від щастя.

На жаль, коли народжується одне життя, інше відходить. Не витримала Ганна Степанівна важких пологів й віддала богові душу. Залишився Пилип Петрович один однісінький з маленькою донечкою на руках.

З дитинства виховував Оленку доброю та порядною людиною. Вчив справлятися з труднощами, не покладати рук, завжди йти за своїми мріями. Росла дівчинка справжньою красунею й татовою помічницею. Гарно навчалася в школі, зразково себе поводила, допомагала однокласникам. Вчителі Олену хвалили й пророкували учениці велике майбутнє. Тато спостерігав за своєю кровинкою й не міг нарадуватися її успіхам.

Мало того, що дочка розумна та здібна, так ще й по господарству допомагає. А господиня яка. Вміє їсти зварити, у будинку чистоту підтримує та ще й батькові сорочки пере. Такою й має бути донька вчителів.

На жаль, діти рано чи пізно вимушені покинути батьківське гніздо. Олена вступила на навчання до міста. В університеті забрали дівчину з руками й ногами, не кожного року такі таланти до них вступають. Пилип Петрович відчував якусь тривогу за дочку. Знав, що вона розумниця, але ж ще дитина й зовсім не розбирається в людях.

Коли проводжав на автобус, просив бути обачною, не вірити сліпо усім, хто вміє красиво говорити. Думати насамперед головою й не забувати, що будь-яке рішення має свої наслідки.

Тривога тата виявилася не марною. Ще наприкінці першого курсу Олена повернулася додому при надії. Пилип Петрович не сварив, вирішив відверто поговорити. Запитав, як так могло статися та де батько дитини. Дочка розповіла свою невдалу історію кохання. Усе, як завжди, надто банально.

В університеті з нею познайомився хлопець старшого курсу. Леонід був порядним, гарно залицявся, обіцяв одружитися. Наївна дівчина повірила й віддалася дурисвіту. Коли дізналася про дитину, розповіла майбутньому татусеві. Очікувала на підтримку, сподівалася, що Льоня її заспокоїть та візьме заміж, проте сталося інше.

Хлопець відмовився і від неї, і від дитини. Розірвав стосунки та наказав позбутися від малюка, якщо не хоче мати проблем. Олена думала про переривання вагітності, проте не змогла зупинити маленьке життя, що уже зароджувалося у ній. Натомість приїхала до свого батька й про все чесно розповіла.

Пилип Петрович не засуджував, а пообіцяв, що разом вони з усім впораються. Через 6 місяців він став дідусем, Олена повернулася на навчання, а відповідальність за виховання Дмитрика лягла на його старі плечі. З роботи чоловік пішов, добре, що вік дозволяв оформити пенсію. Щоб мати чим годувати онука купив козу, завів господарство, більше часу приділяв саду та городу.

Дмитрик діда просто обожнював, переймав у нього життєву мудрість та спокійний характер. Ніколи не сумував, адже Пилип Петрович знав, як розважити дитину. Відколи Олена поїхала у місто, так і не з’являлася. Інколи телефонувала, запитувала про Дмитра й завжди знаходила відмовки, коли батько просив приїхати. Якогось разу взагалі заявила, що зустріла справжнього чоловіка. Про її дитину він нічого не знає й вона не збирається розповідати. Словом, чекати її не варто.

Старий дідусь частенько міркував, коли припустився помилки у вихованні дочки. Завжди старався бути їй гідним татом, показував приклад зразкової поведінки, ніколи не обділяв увагою. Шкода, що Олена відмовилася від найціннішого, що може бути у житті – своєї дитини.

Роки швидко пробігали. Онук підріс, за ним стало легше дивитися. Тепер Дмитрик допомагав діду по господарству, пас козу, збирав курячі яйця, ганяв зі псом по садочку. Коли достигали ягоди та фрукти, вони з дідусем варили варення. А в останній місяць літа збирали городину та закручували консервацію. Про матір він розпитував усе рідше за батька ніколи й словом не обмовився.

Так би й жили дідусь та онука разом, якби не довгий язик їхньої сусідки. Баба Тамара не любила свого сусіда. Ця ворожнеча передавалася з покоління в покоління, а все через невеликий клаптик землі, який належав Пилипу Петровичу, а сусідка хотіла відібрати. Коли вони в черговий раз посварилися через нього, вона вирішила йому насолити.

Зателефонувала в органи опіки та піклування й розповіла, що неповнолітню дитину виховує пенсіонер, а рідна мати кудись повіялася та навіть носа до дитини не показує. Через деякий час Пилип Петрович мав розмову з непроханими гостями. До нього приїхали з перевіркою, коли підтвердилося, що у хлопця немає батьків, а дідусь офіційно не є його опікуном, дитину вирішили забрати.

Як же бідолашна дитина кричала та плакала. Дмитрик благав дідуся не віддавати його, обіцяв бути слухняним, допомагати ще більше й гарно навчатися в школі. Серце старого дідуся важко стискалося від болю. Він обіцяв онуку, що їхня розлука тимчасово й він скоро приїде по нього.

Коли все це жахіття закінчилося, Пилип Петрович не стримував себе й гірко заплакав. Від нього ніби відірвали живцем шматок живої плоті. Як же боліло…Новина про цей випадок швидко розлетілася селом. До колишнього директора прийшли небайдужі люди. Серед них був і Роман, колишній учень Пилипа Петровича. Хлопець приїхав до батьків на вихідні, сам жив у місті й працював юристом. Він пообіцяв допомогти вчителеві повернути Дмитрика.

Документи збирали швидко. Пилип Петрович бігав по усіх потрібних інстанціях, поки Роман позбавляв його доньку батьківських прав. На першому засіданні суду зібралося чи не все село. Усі вболівали за старенького й хотіли, щоб Дмитрик якомога швидше повернувся додому.

Справа затяглася на декілька місяців. Дідусь провідував онука в інтернаті, від нього довідався, що якась сім’я хоче його усиновити. Особисто ходив до директора та благав не віддавати онука, адже зовсім скоро документи будуть готові. Дмитрика просив бути терплячим та вірити в нього. Він зробить усе можливе та неможливе, але онук повернеться додому.

Роман та Пилип Петрович суд виграли. Олену позбавили материнських прав, а дідусь став офіційним опікуном Дмитра. Тепер дідусь отримуватиме державні виплати на дитину й зможе про нього подбати. Пилипу Петровичу до грошей байдуже, якщо буде потрібно, він знайде роботу. Головне, що Дмитрик повертається додому.

Зустрічали хлопця усім селом. Жінки наготували смачних страв, чоловіки допомогли розкласти столи у дворі дідуся. Святкування було таке, що хлопчик вирішив, ніби потрапив на весілля. Пилип Петрович довго обіймав онука та не міг повірити, що все це відбувається наяву. Дмитрик вірив, що повернеться додому, дід завжди виконував свої обіцянки.

Тепер двоє дорогих один одному чоловічків живуть у мирі та спокої. Вони впевнені, що всі перешкоди, що трапляються на вашому життєвому шляху, створені для того, аби вас загартувати. Ніколи не потрібно втрачати віру та надію.

 

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

19 + двенадцать =

Дмитрик благав дідуся не віддавати його, обіцяв бути слухняним, допомагати ще більше й гарно навчатися в школі. Серце старого дідуся важко стискалося від болю