Віка була найстаршою дитиною у сім’ї. Четверо менших братів та сестер зручно вмостилися на її відповідальних плечах. Старша сестра варила їсти, годувала, переодягала, купала, готувала до сну. Вдень водила на прогулянку, відвозила на гуртки й зустрічала після них. Ввечері допомагала робити уроки та завдання. І тільки коли усі жителі цього дому вкладалися спати, дівчинка йшла на кухню, вмикала світильник й готувалася до своїх уроків.
Дівчина уже звикла жити в такому ритмі. Вона не скаржилася й з радістю допомагала матері. На жаль, у відповідь нічого не отримувала. Матір, втомлена двома роботами, поверталася додому й знаходила привід, щоб зірватися на найстаршій. Віці таке ставлення здавалося вкрай несправедливим. Вона точно заслужила, щоб її хоч раз у житті пригорнули та похвалили.
Наступного року дівчинка готуватиметься до вступу. Вона уже обрала навчальний заклад, в якому хоче продовжити навчання й здобути освіту. Посилено вивчає предмети, з яких складатиме ЗНО. Надія на те, що зовсім скоро вона зможе втекти з цього дому й розпочати самостійне життя, приносила дитині неабияке задоволення.
Усі плани Віки рухнули в одну мить, коли вона ненароком підслухала розмову батьків. Мама повідомила татові, що знову вагітна. «Тільки не це» – подумала про себе Віка, але щоб не видати своєї присутності, продовжила підслуховувати. Батько сварив її казав, у них уже є п’ятеро, куди ще одну?. Матір була категоричною. Тоді тато запитав, як вона збирається справлятися з усіма дітьми й роботою. Відповідь неньки Віку приголомшила:
-А Віка мені на що? Дівка уже доросла, зможе справитися з немовлям самостійно. То я й роботи не покидатиму.
-Ти забулася, що Віці на наступний рік вступати, дитині готуватися потрібно.
-Я не навчалася й якось живу. Значить і Віка зможе!
Дівчинка попрямувала до своєї кімнати, яку ділила ще з двома сестрами, впала на ліжко й тихо заплакала. Мама хоче зруйнувати усе її майбутнє заради свого. Це несправедливо. Вона точно має право самостійно вирішувати, як побудувати своє життя. Дівчинка розуміла, що у цьому домі немає в кого шукати захисту. Зачекавши, коли батьки вляжуться, вона взяла телефон у подзвонила до бабусі.
-Старенька підняла слухавку не одразу. Потім сонним голосом запитала у внучки, що сталося. Бідолашна одразу подумала про щось страшне.
-Бабусю, забери мене, будь ласка. Я більше не можу тут жити.
Наступні слова дівчинки неможливо було розібрати. Через сльози та ридання. Бабуся спробувала заспокоїти онуку й пообіцяла, що приїдить якомога скоріше. Серед ночі вона побігла до свого сусіда Остапа й попросила негайно відвезти її до дочки. Добре, що Остап послухав й не став сперечатися.
Віка чекала на бабусю на подвір’ї, коли побачила стареньку одразу кинулася в її обійми, ридаючи.
-Дитинко, що сталося, розкажи мені, бо я зараз з розуму зійду.
-Мама знову вагітна. Вона заявила батьку, що я дивитимуся за цією дитиною, а вона не покидатиме роботи. Мені потрібно вступати у наступному році, а ненька проти. Сказала, що вона ніде не навчалася, значить і я не буду.
Тепер бабця розуміла причину занепокоєння своєї першої онучки. Вона пішла до будинку та викликала батьків на серйозну розмову. Про що сперечалися старші Віка не знала, бо залишилася чекати на дворі. Через пів години бабуся повернулася. У руках вона тримала пакунок із речами онучки й твердо заявила, що забирає її до себе.
Віка не пам’ятала, коли востаннє була такою щасливою. У бабусі вона мала змогу повністю зосередитися на навчанні та уроках. Крім того, дівчинка встигала допомагати бабусі із хатніми справами. Обом було добре жити вдвох. Звісно, Віка сумувала за рідними, але коли згадувала, як мама збирається з нею вчинити увесь смуток зникав.
