Я довгий час закривала очі на зради чоловіка. Не знаю, кого обманювала більше себе чи наше оточення. Не один раз переступала через жіночу гордість, принижувалася, першою йшла на примирення. Сподівалася, що Захар заспокоїться, одумається та повернеться у сім’ю.
Насамперед я намагалася зберегти шлюб не для себе. Бути самотньою для мене не страшно. Я робила це заради нашої новонародженої донечки. Коли дивилася на Софійку, яка мирно спала в ліжечку, уявляла яким складним буде її життя без батьківського виховання та любові.
Дійшло до того, що я ходила на квартиру до коханки чоловіка. Забирала його додому серед ночі, соромила розлучницю, звинувачувала в тому, що вона руйнує нашу родину й позбавляє дитину батька. Така поведінка мені зовсім не властива та чого не зробиш заради дитини.
Врешті-решт я втомилася боротися за те, чого ніколи не було. Власне кажучи, ми й одружилися лише через мою вагітність. Якщо я вірила в те, що дитина може врятувати наші стосунки, то була повною дурепою. Ми розлучилися. Захар переїхав в інше місто. Куди я не знала та й не хотіла знати. Аліменти на дитину він не платив й ніколи не цікавився своєю дочкою.
Я навчилася справлятися самостійно з усіма проблемами та негараздами. Мені дуже сильно допомогли батьки. Мама часто залишалася з Сонею поки я працювала, тато допомагав, в якості водія.
З часом я міцно стала на ноги й повністю забезпечувала себе та дитину. Софійка росла допитливою та здібною дівчинкою. Про свого батька не запитувала, дитині цілком вистачало виховання дідуся. Він замінив їй рідного папу. Мені теж стало легше, я більше не була залежною від чоловіка. На другі стосунки так і не наважилася, свобода здавалася надто солодкою.
Все було б добре, якби не рідня та знайомі, які не пропускали жодної можливості вколоти мене за мою самотність. Можливо їм було в радість глузувати з мене та мого статусу матері-одиначки, але мені було на них байдуже. Я щаслива, моя дитина щаслива – це єдине, що має значення.
