Я доволі рано стала мамою. У 21 народила двійняток. На той час перебувала в стосунках з Миколою, але кликати мене заміж чоловік не поспішав. Після народження дітей почалося справжнє випробовування побутом. Молодий татусь не витримав такого шаленого ритму, хоча правильніше сказати, що він втік від відповідальності. Ми розійшлися.
Добре хоч були не розписані, я отримувала від держави виплату на синів, як мати-одиначка. Всю свою молодість я присвятила дітям. Займалася їхнім вихованням, доглядом, навчанням. Хоч у мене і були залицяльники та я нікого до себе не підпускала. Хвилювалася, що хлопчики відчуватимуть брак моєї любові та уваги.
Коли сини виросли й переїхали жити окремо, я залишалася сама. Робота не могла замінити мені спілкування й зігріти моє ліжко вночі. Тож вперше за останні десять років я наважилася піти на побачення. Це був Антон, мій колега по роботі. Ми досить гарно спілкувалися і я навіть не підозрювала, що чоловік відчуває до мене таємну симпатію.
Наші стосунки зав’язалися одразу, через два місяці Антон запропонував з’їхатися. Я була щасливою й хотіла поділитися своєю радістю з дітьми. Замість підтримки, отримала осуд. Хлопці звинуватили мене в тому, що я не думаю про них, а намагаюся влаштувати своє особисте життя. До того ж як віддана жінка, я повинна зберігати вірність їхньому татові, навіть попри те, що його немає поруч. Така філософія здавалася мені абсурдною.
Дійшло до того, що сини поставили мене перед вибором: або вони, або Антон. Я не могла вибирати між рідними дітьми та коханим чоловіком. Відповідь була очевидною. Та я все ж не розумію, чому не маю права на особисте щастя?
