«Це просто диво!» – кричали ми до лікаря, а він лише розводив руками: «Куди ж без нього»

Не перший рік я живу на цьому світі й вкотре переконуюся, що на все відведений свій час. Ми з чоловіком дуже сильно любили один одного. Наші стосунки пережили багато перешкод, перш ніж ми могли називати один одного чоловіком та дружиною. Після весілля у нас нічого не було, не мали ні власного куточка, ні підтримки від рідних. «Якщо одружуватися мали клепку, той і жити тепер майте» – сказала мені моя мати, коли я звернулася по допомогу.

Власними силами ми стали на ноги. Багато в чому собі відмовляли, декілька разів пробували відкрити власну справу. Натрапляли на безліч перешкод, але ніколи не розлучалися. Саме наша злагодженість привела нас до успіху.

З того часу минуло багато років. Зараз ми з Михайлом заможна родина. Маємо власний будинок, автомобіль, дачу. Можемо купити собі все, що заманеться. Знайомі нам заздрять, а ми не відчуваємо справжнього щастя, бо Господь діток не дає.

Я пройшла всі можливі обстеження у різних лікарів та різних країнах. Михайло теж здавав аналізи. Ми цілковито здорові, а зачати власної дитини не можемо. Спробували навіть штучне запліднення, але ембріони не приживаються. Це неабияке горе не розлучило нас, ми досі любили один одного. Саме тому й наважилися взяти дитя з дитячого будинку.

Спершу вирішили просто подивитися сам заклад, познайомитися із директором. Коли ми прийшли на місце, одразу почули плач дитини. Пішли на крик. В окремій кімнаті нянька намагалася дати раду немовляті. Бідолашна уже вибилася з сил, намагаючись заспокоїти дитину. Я попросила дівчинку на руки. Поглянула в її гарні зелені очі й посміхнулася. Дитина затихла й з цікавістю мене розглядала. Тієї миті я відчула, що мушу забрати цю дитину собі.

«Вона наша» – сказала я Михайлу й передала немовля йому на руки. Чоловік лише ствердно кивнув головою. Додому ми повернулися зі своєю Надійкою. Батьківство приносило нам лише радість. Хоч і було багато аспектів на яких ми не розумілися, але разом всього навчалися. Михайло виявився чудовим батьком. Надійка любила засинати в нього на руках, із задоволенням слухала мої колискові. Й коли прокидалася постійно посміхалася. Ми любили дівчинку усім серцем.

На перший рік народження вирішили дитину похрестити. Уже ввечері на святкуванні я відчула нездужання. Вранці мій стан лише погіршився. Михайло одразу повіз мене до лікаря. Нам повідомили казкову новину – я вагітна.

«Це просто диво!» – кричали ми до лікаря, а він лише розводив руками: «Куди ж без нього».

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

«Це просто диво!» – кричали ми до лікаря, а він лише розводив руками: «Куди ж без нього»