Моя мати постійно повторювала, щоб я поспішала жити. Поспішала закінчити школу, вхопити якнайбільше знань, вступити до університету, бігти в торгівельний центр, адже найкращі речі хтось інший собі відхопить, поспішає знайти собі пару та вийти заміж, поспішала народити дітей, адже хто ж мені на старості принесе склянку води.
Вона жила за таким принципом, та робила все, щоб втовкмачити мені в голову свої ж наративи життя. Та з самого дитинства я відчувала, що щось тут не так. Хіба можна жити все життя, в нервовому стані, що комусь дістанеться кращий шматок, більший шматок… Дурня та й годі. Та попри моє відчуття неправильності я нічого з цим не могла подіяти. Вихованням займалась мама, тато був постійно в поїздках, він дальнобійник. Ось так і виросла до одинадцятого класу. Школу закінчила із золотою медаллю. Вона мені триста років не була потрібна, та ці дорікання мами… Золота медаль мені коштувала сивих волосин на голову у шістнадцять років. Далі я вступила на бюджет, а потім на першому ж курсі вийшла заміж за першого, хто мені запропонував. А чому? Бо мама шпиняла, ніби далі мене ні хто не візьме, далі я не буду нікому потрібна. Тобто вона прямою мовою казала, щоб я хапалась за менше, бо більшого не гідна.
Життя моє було геть не моїм. Я це зрозуміла, коли одного разу я загриміла в травматологію. Мама далі продовжувала повторювати що терпи, так всі живуть. Ти не одно така. Зато діток народиш, повна родина буде. Хіба це не щастя? А я відповім – ні, не щастя! Не можна бути щасливим, коли тебе змушують щось робити, коли тебе змушують терпіти та запхнути глибоко свою ненависть до чоловіка, а головне до самої себе, адже ти сама дозволила йому так із собою вчиняти!
Моїм рятувальним кругом став лікар-травматолог, який буквально витягнув мене із повної депресії. Він вчасно помітив, що я вже не мала сил протидіяти світу, та хотіла з ним попрощатися.
Чоловік відправив мене на реабілітацію до психотерапевта. Відвідувала я його весь місяць, поки лежала в лікарні. Та це давало свої результати. Я помітила, що в моєму серці з’явилась радість. Особливо коли травматолог, Єгор його звали, приходив до мене ранком на чашечку кави та ми розмовляли. Більш щирої людини я ще не зустрічала, а головне, його світогляди кардинально відрізнялись від тих, в яких мене ростили.
Терапія дала мені сили подати на розлучення. Я відвідувала терапію навіть після виписки. Так, це було не дешево, та я почала жити. Почала бачити фарби у цьому світі. Мені, звісно, довелось ще воювати із колишнім чоловіком, який не давав мене проходу. Спершу просив повернутися, а потім і почав погрожувати. Та за мене заступився той самий Єгор. За час, поки він допомагав мені відновитись ми з ним дуже зблизились, та почали відчувати потяг одне до одного. Так, самі того не помічаючи стали парою після мого розлучення.
Чесно сказати, той випадок із лікарнею був вартий того, щоб віднайти справжнє життя. Віднайти себе. Адже коли мені казали спіши жити та погоджуйся на що-небудь, аніж нічого – це не найкращі поради. Після усвідомлення себе тверду оберу нічого, замість абищо.
Якщо в мене будуть діти, я привчу їх, що вони варті всього на світі. Так, жити потрібно кожного дня, та не відкладати нічого до нових віників, проте це відноситься тільки вартісних речей. Інакше ризикуєш бути найнещаснішою людиною на світі. Хіба цього варто хотіти в житті?
