Ми з Миколою жили на орендованій квартирі. Мали двох малих дітей, ледве зводили кінці з кінцями, хоч обоє працювали на роботі. Коли грошей не вистачало, зверталася по допомогу до Миколиної матері. У нас зі свекрухою склалися гарні стосунки, тож на неї можна було розраховувати у важку хвилину. Галина Василівна допомагала, чим могла.
Жінка була пенсійного віку, але досі працювала на роботі. Попри свій вік, почувала себе добре, проблем зі здоров’ям не було. Ми частенько приходили до старенької в гості, а діти з радістю залишалися на вихідних у бабусі.
Одного разу трапилося лихо. Галина Василівна вивела дітей у двір погуляти. Випав перший сніг, було морозно. Старенька послизнулася й підвернула ногу. Та згодом з’ясувалося, що травма набагато важча. Перелом тазового суглоба. Усі свої заощадження жінка відала на лікування. Ми теж допомогли тими копійками, які колись вдалося відкласти.
Лікар повідомив, що потрібна операція, інакше свекруха залишиться інвалідом. Виходу не було, Миколі довелося поїхати на заробітки за кордон. Ми з дітьми переїхали жити до Галини Василівни, щоб я могла доглядати за хворою жінкою. Наша кума Марина, почувши, що Микола збирається за кордон напросилася їхати з ним. Вона була мати-одиначка, тому теж потребувала грошей.
Пів року чоловіка не було вдома. Він влаштувався вантажником на м’ясну фабрику. Роботи було багато, працювати важко, але гроші платили хороші. Кожного місяця Микола надсилав додому гроші. Врешті вдалося відкласти необхідну суму й Галині Василівні зробили операцію. Я не відходила від ліжка свекрухи ні на мить. То водою напувала, годувала, міняла підгузок, розчісувала волосся, допомагала переодягатися. Мені не важко турбуватися про людину, яка зробила стільки добра для нашої сім’ї.
Нарешті син та чоловік повернувся додому. Привіз дітям подарунки, правда, про дружину не подумав. Мені то й не потрібно, найкращий подарунок – це те, що він нарешті поряд. Проте я помітила, що чоловік від мене віддалився. Говорив загальними фразами, не горнув до себе, як раніше, а вночі відвертався до стіни та удавав, що спить.
Галина Василівна теж помітила, що у подружжя почалися якісь негаразди, проте не втручалася в особисте життя сина. Через місяць Микола заявив, що повертається на роботу. Поки мама відновлюється, а діти ще малі, гроші зайвими не будуть. Думки дружини не запитав, зібрався й поїхав. Марина тут як тут заявила, що їде з ним.
Тоді я запідозрила щось не ладне, але вирішила поки що залишити свої думки при собі. Через три місяці Микола повернувся, побачивши його на порозі, я все зрозуміла. Поруч була Марина по її животі не важко було здогадатися, що вона при надії.
-За речами повернувся? – запитала я в нього.
-Так.
Він навіть не зайшов до квартири. Добре, що діти з бабусею пішли гуляти і їм не довелося побачити цієї картини. Ввечері я зібрала свої та дитячі речі й поїхала у село до батьків. Галина Василівна просила залишитися, не хотіла, щоб я з онуками покидали її дім.
Молила пробачення за сина та бідкалася, що погано його виховала. Я спробувала заспокоїти свекруху, її провини у цьому точно немає. Миколу ніхто не змушував тягнути в ліжко іншу жінку, тим паче куму, жінку, яка хрестила їхню дитину. Навіть бридко думати про таке.
Микола з дітьми не спілкується та нічим не допомагає. Звісно, вони не розуміють чим завинили перед татом та чому він їх покинув. Я стараюся їм пояснити, що їхньої провини в цьому немає, просто мама з татом більше не можуть жити разом. Галина Василівна про нас не забуває. Кожних вихідних я відправляю дітей до бабусі. Не збираюся позбавляти її спілкування з дітьми лише тому, що син виявився таким негідником.
