Своє дитинство я пам’ятаю смутно. Знаєте, ніби уривки з кінофільму в якому немає початку й немає кінця. Перші повноцінні спогади пов’язані з дідусем. Саме він мене виховував, коли батьків позбавили батьківських прав. Розмовляти про свою доньку, дідусь ніколи не хотів. Ці спогади болюче врізалися у його серце. Тому я й не наполягала.
Сусідка, баба Ліда, розповідала, що мої мама й тато непогані люди. Просто так склалося їхнє життя й вони потрапили під вплив поганої компанії. Так потроху почали пиячити, а потім й зовсім загубили себе через гірку. Я тоді була маленькою, тому й не пам’ятаю усіх концертів, що вони тут влаштовували.
Представники соціальної служби не раз навідувалися до них, щоб перевірити в яких умовах знаходиться дитина, тобто я. В один із таких візитів вони принесли попередження про позбавлення їх батьківських прав, а мене забрали в притулок.
Через два дні примчав мій дідусь, мамин батько. Старенький зібрав усі необхідні документи, влаштувався на роботу, вигнав моїх батьків з дому, в якому ми зараз живемо, й зайнявся моїм вихованням.
Після зізнання бабці Ліди стало зрозуміло, чому дідусь відмовляється говорити про маму. А ще не зрозуміло, де тепер моя рідня та як вони живуть. Я нишпорила у речах дідуся, поки той працював на подвір’ї. Хотіла знайти якісь фотографії або листування. Чомусь мені здавалося, що мама не могла просто так забутися про існування своєї дитини, але нічого не знайшла.
З часом я покинула цю витівку й просто потекла за течією. Роки швидко збігли. Дідусь постарів ще більше. Його здоров’я більше не дозволяла йому працювати. Я наполягла на тому, щоб він вийшов на заслужений відпочинок. Сама ж влаштувалася на роботу. Поєднувати навчання та роботу мені було не складно. Дідусь пишався своєю онукою й від цього я знаходила в собі ще більше сили.
Працювала я офіціанткою в місцевому кафе. Одного разу обслуговувала столик за яким сиділи чоловік та жінка. Коли я підійшла прийняти замовлення, жіночка кинулася мені в обійми та почала плакати. Я не розуміла, що відбувається. Тоді чоловік пояснив, що вони мої батьки. Довгі роки вони витратили на лікування й ось нарешті вирішили повернутися додому, повернутися у моє життя.
День був важким, тому я попросила подругу підмінити мене, а сама відправилася додому. Не знаю яким чином, але дідусь про все дізнався. Зустрів мене своїм холодним поглядом й наказав більше ніколи не розмовляти з тими людьми. Вони не гідні зватися батьками, а в тому, що я виросла хорошою людиною, є тільки його заслуга.
Всю ніч я провела в роздумах. Я розуміла дідуся та його образу та й сама ще була зла на них. Але це мої батьки. Мені, як будь-якій дитині, хотілося б просто поговорити з ними, дізнатися, що вони за люди. Як вчинити я не знаю. Можливо ви щось підкажете?
