“А тепер, сину, на знак подяки нам з батьком за все, що ми для тебе зробили, ти перепишеш цю квартиру на нас”

Коли мій батько помер, мені було лише шість років. Я мав не так багато спогадів про нього, але відчував його глибоку любов до мене. Незабаром після цього моя маmи зустріла когось нового, хто вимагав всієї її уваги, а я відчував себе занедбаним.

Моє життя було, м’яко кажучи, нелегким. Хоча я ніколи не голодував і щосезону отримував новий одяг і взуття, мені дуже не вистачало ласки і любові моєї матері. Мого рідного батька не стало, коли я був ще зовсім маленьким. Через два роки у мене з’явився “новий тато”, але він ніколи не виконував роль справжнього батька. Замість цього він ставився до мене як до чужого, піднімав на мене руку і постійно влаштовував бі_йки. Спочатку я намагався висловити свої побоювання матері, але вона завжди ставала на бік чоловіка, звинувачуючи мене і вважаючи, що я заслуговую на покарання. Це призвело до того, що я перестав намагатися довести мамі, що вона неправа. Зрештою, у них народилася двійня.

На жаль, ситуація погіршилася, коли у подружжя з’явилися власні діти. В їхніх очах я перетворився на хатню робітницю. Щодня від мене очікували, що я буду прибирати, мити посуд, готувати їжу, допомагати у вихованні дітей. Щоразу, коли я наважувався протестувати, мені погрожували, що відправлять жиmи до моєї бабусі по материнській лінії, яка ніколи не відчувала до мене особливої прихильності. Підозрюю, що це було через те, що я був дуже схожий на батька, а вона завжди була проти їхнього шлюбу. Що стосується моєї бабусі по батькові, то я не знав про її існування.  Іноді я намагався розпитати про неї у мами, але вона зневажливо відповідала, що вона живе в якомусь селі і не має до нас жодного інтересу.

Вдома я робив усе можливе, щоб мене не бачили і не помічали. Вітчим ніколи не пропускав нагоди покарати мене, чіпляючись до моєї поведінки, оцінок або навіть до того, як я з ним розмовляю.  Кожен день приносив нову причину для його невдоволення, і як би я не старався, я ніколи не міг йому догодити. Незважаючи на мою постійну допомогу матері та вітчиму, я завжди отримував покарання. Я виконував подвійну роль їхньої особистої покоївки та сімейного кухаря.

Нарешті, моя мрія здійснилася, коли я закінчuв школу. Це символізувало мою свободу. Моїх оцінок вистачило лише для того, щоб отримати місце в технікумі, але це все одно принесло мені величезну радість. Я переїхав до гуртожитку, отримав соціальні виплати як напівсирота, стипендію, знайшов роботу. Здавалося, що життя знову стало прекрасним.

Незадовго до мого 18-річчя мені зателефонувала мама і запросuла додому, щоб відсвяткувати моє повноліття. Вдома на мене чекали мама, вітчим, двоє молодших братів і навіть бабуся. На жаль, у них не було для мене подарунків. Однак те, що сталося далі, було за межами всього, що можна собі уявити.

У день мого народження, замість подарунків і побажань, мама вимовила наступну фразу: “А тепер, сину, на знак подяки нам з батьком за все, що ми для тебе зробили, ти перепишеш цю квартиру на нас. Ми вже вісімнадцять років живемо в ній. Вісімнадцять років ти жив за наш рахунок, і настав час тобі віддячитu нам!” Моя бабуся, повторюючи її слова, як папуга, підхоплювала: “Так, так!” і “Вони твої батьки, ти мусиш це зробити”. Я стояв там, приголомшений і нерухомий.

Пізніше з’ясувалося, що батько залишив мені цю квартиру разом із значною сумою на банківському рахунку. Однак у його заповіті було зазначено, що він набуде чинності лuше після того, як я досягну повноліття, надаючи мені свободу приймати власні рішення.

Усвідомивши реальність ситуації та подолавши своє здивування, я повідомив матір і вітчима, що більше не бажаю бачити їх у своїй квартирі. Я дав їм тиждень на те, щоб зібрати свої речі і знайmи нове місце проживання. За цей час я підготував необхідні документи для себе. Вже за тиждень я переїхав у власну квартиру. Однак моя мати була невблаганною і прийшла вимагати гроші за дванадцять років, які ми прожили без батька. Вона скрупульозно підраховувала кожну копійку, витрачену на їжу, одяг і навіть комунальні послуги. Зрештою, я віддав їй усі гроші, які залишив мені батько.

Щодо того, чи хочу я підтримувати з ними контакm, особливо після їхніх вчинків, я не впевнений. Якщо вони вибачаться і визнають свою провину, я, можливо, буду готовий не звернути на це увагу. Але не я буду ініціатором цього примирення.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

десять + 20 =

“А тепер, сину, на знак подяки нам з батьком за все, що ми для тебе зробили, ти перепишеш цю квартиру на нас”