Я ненавиджу громадський транспорт, тому користуюся ним у крайніх випадках. Зазвичай на роботу ходжу пішки, доводиться вставати раніше, але для то не проблема. Коли закінчується робочий день, також надаю перевагу пішій ході. Та того дня погода мене підвела.
Вранці на небі не було жодної хмаринки. Прогноз погода також попереджав про гарний весняний день. На роботі був повний завал. Ми всі готувалися до здачі важливого проєкту, тому довелося затриматися. Коли нарешті нас відпустили додому, я була виснажена, втомлена й страшенно голодна. Вийшла з будівлі з наміром піти десь перекусити, але небо ніби прорвало. Почалася сильна злива.
Моя подруга та колега Рита взяла мене попід руку та потягнула до автобусної зупинки.
– Сьогодні вечеряємо в мене. Я просто вибухну, якщо не матиму з ким покритикувати нашого начальника.
Людей на автобусній зупинці було багато. Подруга була рішуче налаштована прорватися першою, щоб зайняти нам місце. Так і вчинила. Коли я нарешті змогла потрапити всередину, усі місця були зайняті. Добре, що Рита подбала і про мене. Я сіла поруч й не могла дочекатися, коли ми дістанемося потрібної зупинки.
Люди виходили та заходили. Всередині було прохолодно, дощ за вікном мене заколихував. Я дрімала, коли почула біля свого вуха неприємний жіночий голос:
-Вступіть місце моїй дитині!
Я аж підскочила на місці від несподіванки. Хотіла підвестися, але Рита мене зупинила.
-Жіночко, а ваша дитина чимось хворіє або нездужає?
-Ні, але вона маленька, їй всього лишень 8 років.
-А нам всього лишень за 20. І ми щойно відпрацювали 10-годинний робочий день без обідньої перерви та відпочинку. Кому це місце потрібне більше нам чи вашій маленькій дитині?
Незнайомка зі своєю дитиною попрямувала до виходу. Рита, задоволена своєю маленькою перемогою, до кінця поїздки коментувала ситуацію, що склалася.
