Дмитро Григорович останнім часом погано себе почував. Старість – не радість. До цього часу якось старався сам себе обходити. Готував їсти, прав одяг, порався на городі. Праця не давала йому часу думати про те, що щось болить. Та коли в голові почало паморочитися й одного разу старенький втратив свідомість просто посеред двору – довелося звернутися до лікаря.
В лікарні після обстеження та аналізів Дмитрові Григоровичу поставили невтішний діагноз. Довелося сповістити сину. Не хотів батько турбувати Романа, у нього й так проблем вистачало. Невістка після декретної відпустки на роботу не повернулася, бо фірма їхня збанкрутувала. До цього часу шукає де б це влаштуватися. Тож син повністю забезпечує родину самостійно.
Маленький Іванко в школу нещодавно пішов – це ж теж на дитину потрібно багато часу. Та й усі ті гуртки, секції, репетитори діло не з дешевих. А тут до всього ще він зі своєю болячкою звалиться, як сніг на голову. Дмитро Григорович хотів схитрувати та не телефонувати до сина, але лікар його випередив. Тож батька з лікарні забрав Роман до себе.
Незвично було старенькому жити у квартирі. Ні тобі городця, ні свіжого повітря. Сидиш цілий день в чотирьох стінах, як у клітці якій. А в нього ж вдома господарство та роботи повно. Рома заспокоїв батька, не варто хвилюватися за дім, він домовився з сусідкою та за всім пригляне, поки він не одужає.
Дідусь заспокоївся, бо не знав, що син сказав неправду. Усе господарство він розпродав, тож біля дому нікого не залишилося. Лише хата пустувала, чекаючи на повернення господаря.
Невістці присутність свекра не подобалася. Вони й так ледве поміщалися у двокімнатній квартирі, а це довелося ліжко сина в їхню спальню перенести. Вона почала кожного дня скаржитися чоловікові на їхнє скрутне становище й таки вмовила Рому відвезти батька до будинку для літніх людей. Там йому і компанія буде, і кваліфікований нагляд, а вони зможуть його що вихідних провідувати.
Через тиждень Рома посадив батька та сина в автомобіль й вирушив в дорогу. Між чоловіками довгий час панувала мовчанка. Дмитро Григорович все прекрасно розумів і на його очах з’явилися сльози, а от маленький Іванко не міг всидіти на місці.
-Татусю, ми їдемо в новий будинок дідуся?
-Так, Іване.
– А це далеко?
-Не зовсім, ми зможемо провідувати його кожної неділі.
–А дідусь візьме тебе до себе, коли ти теж постарієш? Тоді вже я відвозитиму тебе у той будинок.
Слова сина змусили Романа задуматися. Відчув він важкість на душі та несправедливість стосовно тата. Довго не думаючи, розвернувся й направився додому, дорогою вибачаючись перед батьком за свій ганебний вчинок.
