У своїй родині я почувалась як третя зайва. Точніше четверта зайва. Я була меншою із двох дочок. Різниця у віці у нас п’ять років. Хтось може сказати, що це дуже багато, між двох діток, та кому яка різниця?! що, якщо не вкладатись в терміни три роки різниці між дітьми, то що, більше не народжувати взагалі? Та то таке, виключно мої роздуми. Врешті, повернусь до розповіді, чому я не почувалась хоча б не зайвою в цій родині. Змалечку мати мене постійно порівнювала із сестрою.
– От глянь, Як гарно Оля хвостик заплела! ні одного півника не стирчить, а ти що?! йди до дзеркала та нормально причешися! Оля з хати не вийде, поки не буде досконало виглядати…Жах просто…
Це мені було десь років так сім вісім. Я ще мала, досвіду самій заплітатись майже не мала. Волосся довге було, важко справитись самостійно. Потім почалось за навчання. – Оля навчається на відмінно, а ти що?! Що це за оцінки?! куди ти підеш з такими балами? хіба коровам хвости на фермі крутити, але й ферм вже майже немає!
В мене після таких слів зникло найменше бажання навчатись. Адже як не старалась, батьки мене завжди порівнювали зі старшою. Завжди я була не така, та не так все робила. Коли в мене почався перехідний період, мати з криками на мене кидалась, що ніби сплю з ким попало, та принесу їй в подолі. А в мене навіть друзів, чи знайомих не було. Коли я ввечері ходила гуляти, ні хто не знав, що я просто йшла на набережні, купувала собі морозиво, чи чашечку кави та сиділа плакала. Кому яка різниця?
Таке відношення в родині краяло мені серце. Проте водночас, я геть не хотіла, щоб хоч хтось бачив, що мені насправді боляче. Що мене не помічають. Не помічають, які смачні торти я готую на кожне свято. Які картини намалювала, та малюю на замовлення. Все це ніщо, в порівнянні зі старшою сестрою. Адже вона власними силами вступила до університету, закінчила його, а тепер гне хребет на заводі за три копійки. Але ж вона молодець…
Кожен раз, коли мені випадала нагода втекти з дому, я хапалась за неї, як за останню соломинку. Родинні свята, а тим паче поїздки то були для мене каторгою. Батьки та сестра постійно шпиняли мене, що я не розмовляю з ними, чи то не хочу допомагати прибрати в квартирі, а просто десь тікаю з дому. Те саме з городом на дачі. Я декілька разів проявляла ініціативу, аби поїхати, посапати грядочки, чи то викопати картоплю, та мене травили, що я занадто повільна, чи не правильно роблю. Пояснювати що ж такого неправильного ні хто не хотів. Мені здається, що тільки я повертаюсь спиною до рідних, в мене летять купа обговорень та пліток…. Насправді дуже болить, але зізнаватись геть не хочу, навіть сама собі.
Ось мені вже двадцять сім років, моя люба сестричка сидить у квартирі разом з батьками, нічого не має окрім як нервового зриву, та зарплатні тисяч в сім. А що ж має непутяща, безнадійна та ні на що не пригодна друга донька? Вона має прекрасну родину, з маленьким синочком, який вже от піде до школи. Чоловіка, який забезпечує родину всім необхідним, постійно возить на відпочинок, балує подарунками. Дружину працювати не змушує, тільки підтримує її у всіх починаннях, як от власна справа з маленьким дитячим магазинчиком.
І от як воно все цікаво виходить, дитина, яка була ізгоєм в родині зуміла влаштувати своє життя як найкраще, а дитина, яка ніби подавала великі надії – ні. Зараз, мабуть, тільки, лінивий до мене не приходив, та не просив допомогти грошима, чи через чоловіка прилаштувати на роботу. Першою ж була мама, яка просила мене, яка мала принести в подолі, влаштувати на роботу з гарною зарплатнею старшеньку. «Бачиш, ось їй в житті не пощастило, як тобі, не може знайти хорошого чоловіка, а тобі ж нічого не вартує допомогти»
– А як же університет на бюджеті закінчений та хвостик без півників?
Мама тільки на мене накричала, мовляв, що я невдячна егоїстка, яка нічого крім себе не бачить, та не хоче роботи. З дитинства такою була, та нічого не змінилось. Дурня якась та й годі. Я то допоможу, проте хіба ж мене від того будуть більше цінувати? Навіть коли ми в гості приїздимо родиною до батьків, на нас нуль уваги, адже є старша донька, якій тільки лишилось пам’ятник поставити зразкової доці. Не знаю, чим я так насолила своїм рідним, коли народилась, та відношення до мене не змінюється, навіть коли приходять просити. Дивно, образливо, противно… Це, мабуть, найвлучніші слова, із усього спектру емоцій, які я відчуваю. Добре, що поряд є чоловік, який підтримує мене, та заспокоює, коли я вже сама не можу впоратись з тими емоціями, які дарують мені батьки. Можливо, було б не так образливо, аби хоч сестра поводилась адекватно, та ж ні. Вона тільки й дорікає, що я не така, батькам мало допомагаю, могла б і їй допомогти з роботою та грошима. Зараз же не просто жити, час не легкий. Ціни в магазинах космос. От тільки знову ж чомусь ні хто не згадує, що ремонт на кухні батьків зробила та сама непутяща донька. Телевізори, деякі меблі, замінила не вона…Список можна продовжувати безконечно, та вдячності мені не бачити навіть в самому кінці. Та куди там вдячності, навіть простого нормального відношення, як до доньки та сестри.
Я геть не хотіла, щоб хоч хтось бачив, що мені насправді боляче. Що мене не помічають. Не помічають, які смачні торти я готую на кожне свято. Які картини намалювала, та малюю на замовлення. Все це ніщо, в порівнняні із старшою сестрою.
