Я завжди мріяла про велику родину. Сама не мала ні братів, ні сестер, тож дуже добре розуміла, що дитині потрібні братики чи сестрички. Коли вийшла заміж з вагітністю не барилися. Уже через місяць після весілля довідалися, що станемо батьками. У нас народився хлопчик. Перший час ми жили біля моєї матері, батька на той час вже не було.
Вона часто мені повторювала, щоб ми не зволікали із другим. «Не встигнеш й очима моргнути, як твій Івась піде і доросле життя й забудеться про батьків». Я не розуміла, чому мама каже такі страшні слова. Адже я тут, поруч, хоч вже й заміжня й сама стала матір’ю. Про неї ж ніхто не забувається, чому тоді Іванко має вчинити інакше.
На жаль, другої дитини я так і не народила. Коли сину виповнилося 10 ми переїхали жити до міста. Багато працювали, щоб купити власну квартиру. Коли здійснили свою мрію, уже було пізно знову ставати батьками. Тоді наш син привів у дім свою дівчину на знайомство. Леся була доброю та милою, вона нам сподобалася. Згодом зіграли весілля. Оскільки жили ми в однокімнатній квартирі, син та невістка поселилися біля сватів.
Чим більше часу проходило після весілля, тим менше я спілкувалася з Іваном. Забігав у гості син вкрай рідко, телефонувала здебільшого я. А коли Леся завагітніла, то й взагалі ми забулися, як він виглядає. Старалася подружитися з невісткою. Телефонувала, запрошувала в гості, цікавилася, як протікає вагітність. Леся була ввічливою, але я відчувала якусь відчуженість. Дівчина жила поруч рідної матері, тож моя допомога взагалі не потрібна.
Тоді я згадала слова матері, які виявилися пророчими. Дійсно, коли в Івана з’явилася власна сім’я – про нас з батьком він забувся. Прикро усвідомлювати, що після стількох років виховання, любові й підтримки ти стаєш непотрібним. Варто було свого часу послухати неньку й таки народити ще одну дитину, попри всі життєві негаразди.
Сподіваюся, що коли народиться наш онук, ми знову станемо ближчими. Можливо батьки дозволятимуть нам приходити в гості частіше або віддаватимуть малого на вихідні. Тоді порожнеча у домі хоч трішки заповниться дитячим сміхом й новою радістю.
Можливо я перебільшую й таке трапляється у кожній родині. Поділіться своїми історіями, хто зіштовхнувся з такою ж проблемою?