Коли я влаштовувався на роботу, моїм начальником був досить добрий та приємний чоловік Микола Іванович. Співробітники його просто обожнювали й завжди відгукувалися про боса хорошими словами. Одного разу на нас чекав сюрприз. Усіх співробітників фірми зібрали у залі для нарад, стіл був накритий смачними стравами та дорогою випивкою. Микола Іванович повідомив, що збирається відправитися на заслужений відпочинок.
Ми були й раді й сумні водночас. Чоловік все життя дбав та будував цей бізнес, тож дійсно має право відпочити. Та це означало, що на його місце стане хтось інший. Мало віриться, що нам може пощастити двічі й новий начальник буде такою ж людиною з великої літери.
Розмірковувати довго не довелося. Свій пост та фірму батько залишив єдиній доньці Вероніці Миколаївні. Бачили б ви її. Одразу видно, що ще те стерво. Моє перше враження мене не підвело. Уже через тиждень після того, як жінка зайняла свою посаду, з роботу звільнили двох людей. Для нас встановити нові правила і хто їх порушував – негайно звільнявся.
В обідню перерву ми з колегами збиралися в кафе навпроти, щоб перемити кісточки цій мегері. І як тільки в такого золотого чоловіка могла народитися така жахлива дочка.
Я старався сумлінно слідувати усім правилам й виконувати доручення начальниці якомога скоріше. Та одного дня все пішло шкереберть. Я був на роботі, коли зателефонувала дружина й попередила, що почалися перейми. Вероніки Миколаївни на місці ще не було, спробував зателефонувати – не бере слухавку. Я сказав своєму другу, що їду в лікарню до дружини й попросив його мене прикрити.
На роботу вдалося повернутися лише наступного дня. Не встиг я зайняти своє робоче місце, як директорка викликала до себе «на килимок». Це означало лише одне – вона знає, що я пропустив цілий робочий день, тож можна збирати свої речі й прощатися з роботою.
-Доброго ранку! Я хотів би перепросити…
-Не потрібні мені ваші виправдання! – гаркнула на мене начальниця.
-Я мав поважну причину і якщо ви дасте мені ще один шанс… – по вигляду Вероніки Миколаївни зрозумів, що мені краще закрити рота.
Жінка простягнула мені папірець. Попросила ознайомитися й підписати. Швидко пробіг очима по змісту й не повірив власним очам. Це не був наказ про звільнення. Мене нагороджували премією й відправляли в оплачувану відпустку на два тижні.
-Думаю цього часу буде достатньо, щоб познайомитися з дитиною та допомогти дружині. Премія – це невеличкий подарунок від фірми. Нехай ваша дитина росте здоровою.
-Я й не знаю, як вам дякувати!
-Більше не пропускайте роботу без попередження. Й думаю не варто говорити про мене за моїм плечем. Це неприємно. Нехай ця розмова залишиться між нами.
Моє перше враження виявилося оманливим. Насправді Вероніка Миколаївна має добре серце, таке ж, як у батька. Просто вона вимогливіша й строгіша. Та це не робить людину поганою. Більше ніколи й кривого слова не скажу про цю святу жінку.
