У шлюбі з чоловіком ми прожили приблизно років так п’ять. За цей час я встигла народити двох прекрасних діток – хлопчика та дівчинку. Син вже закінчив університет, працює, а донька ще навчається. Ні, з чоловіком ми не розлучились, його не стало. Серце не витримало. Хто ж знав, що у двадцять вісім років може статись зупинка серця!? Він же ніколи не хворів, завжди був веселий, бадьорий та сповнений сил.А тут, ніби хтось підкосив.
Прощання мені далось дуже тяжко, адже за нього заміж я вийшла у неповні вісімнадцять років, тож досвіду в житті не мала. Він забрав мене із-під опіки батька під власну. Мені навіть ніколи самостійно заробляти не доводилось... А тут я залишилась сама зі свекрухою та двома дітьми, яких необхідно було ставити на ноги. Чесно сказати, спершу я перелякалась. Я не знала, що робити, та куди йти. Повний дисонанс.
Десь через пів року, як чоловіка не стало, до мене почали залицятись односельці. За тугою по чоловіку я й геть забула, що ще молода та приваблива… Занадто мало часу пройшло від того, як я лишилась сама. Як цим чоловікам взагалі розуму на таке вистачило?! По селу пішли плітки. Всі говорили, що я гуляща, вже з усіма хлопцями на селі перегуляла. Ці плітки дійшли до свекрухи. Дарма, що я сиділа цілими днями біля неї вдома, або до міста їздила, аби документи на неповну родину оформити, щоб отримувати якісь виплати для дітей. Люба родичка не довго думаючи, не розібравшись у всьому дістала відрізок резинового шланга та давай мені по спині жару давати. Відходила я від її “повчань” близько місяця, а то й більше. На спині ще лишились рожеві довгі рубці. Я знала, що вона мене не любила, та щоб до такого… Саме через цей її вчинок я прийняла кардинальне рішення. Я їду на заробітки десь в Італію чи Турцію, дітей віддаю на виховання своїм батькам, бо залишати їх із цією неврівноваженою – нонсенс!
Мою ідею всі сприйняли скептично. Свекруха почала кричати, що я тут не нагулялась, то хочу всю Італію звабити. Кому що болить. Її не цікавило, що грошей я не мала, а дітям необхідне майбутнє, до того ж вона допомагати не поспішала. Мої батьки були не в захваті, проте погодились допомогти, бо ж розуміли, що навіть якщо там я буду отримувати мінімальну зарплатню, це буде в рази більше, ніж зароблю тут важкою працею.
Так, мені було над складно облаштуватись в Італії. Спершу я поїхала туди нелегально, двічі мене депортували, та в решті решт змогла отримати дозвіл на роботу, влаштуватись на завод та спокійно заробляти гарні гроші. Інколи, коли я бачила, що зможу заробити набагато більше вночі, я брала подвійні зміни. Частину коштів відправляла родині,а частину відкладала. В мене зникло бажання повертатись на Батьківщину.Я хотіла лишитись жити тут, та забрати до себе діток. У вихідні дні на основній роботі я працювала кухарем в одній заможній родині. Хоч господиня дому на мене косо поглядала, та її чоловік платив мені гарно, інколи навіть більше, ніж домовлялись.
За декілька років я вивчила мову. В банку на рахунку я мала гарну суму коштів, подумую поскладати грошей ще декілька років ат купити квартиру чи будиночок десь в передмісті, та нарешті забрати дітей до себе. Вони вже дорослі, зможуть також працювати. Гуртом буде легше. Ось так і минула вся моя молодість. Не сказати, що я про щось жалкую, та хотілось би інакшого життя, легшого… Підтримки чоловіка, рідних. За цією роботою та біготнею за більшою зарплатнею я геть забула про особисте життя. Вже навіть не пам’ятаю, як то воно, бути з чоловіком, чи хоча б обійматися. Гарні гроші мають свою ціну. Проте повернувшись назад, я не скажу, що вчинила б по-іншому. Я задоволена зробленою роботою. Та на цьому зупинятись не збираюсь.
