Важко в такому зізнаватись, та мушу розповісти хоч комусь. Мене це все поїдає із середини, змучує мою душу, що й жити не хочеться… Народилась я в не дуже благопристойній родині. Мати була гулящою, ну як, вона так намагалась вижити та забезпечити мені хліб на вечерю, бо ж батьку пиячив. Я навіть не пам’ятаю, щоб він був хоча б раз у тверезому стані. Він або спав, або знову п ив. Час від часу ще любив переполох вдома влаштувати, коли пл яшка скінчилась. Ось мама й мусила дар увати себе за дрібні подачки. Батько забрав її від батьків у шістнадцять років, та не пустив навчатись. До того ж в селі роботи фактично немає, а в місто автобус їздить вкрай рідко.
Я росла, спершу не розуміла, що відбувається… А потім, воно так закарбувалось в пам’яті, що здавалась абсолютною нормою. Тож не дивно, що ставши достатньо дорослою для подібного, стала заробляти кошти таким само чином. Так, мені справді здавалось, що нічого такого в цьому немає, адже ж мама так жила..
Коли мені сімнадцять років, я вирішила спробувати свою вдачу та поїхала до міста. В кишені мала гроші на автобус в одну сторону та булочку на вечерю. Але що мені було втрачати? По приїзду я дуже швидко зрозуміла, де працюють такі як я. Проживши в місті рівно півтора місяця я дізналась, що вагітна. Навіть не можу описати, які почуття тоді пережила. Це було щось змішане між щастям, ненавистю до себе, до того чим я займаюсь та чому вагітна та ще щось… Можливо надія, що дитина допоможе мені вибратись із цієї бездонної ями, в яку ти впав та летиш все нижче та нижче, аж поки темрява не стане настільки густою, що не зможеш роздивитись власні пальці.
Оцінивши себе я відразу зважилась на переривання. Так, жахливо, та ще жахливіше те, в чому тій малютці доведеться жити, якщо вона все ж таки народиться. В мене в голові почало з’являтись купа питань до власної матері. Хіба їй подобалось так жити?! Вона вважає нормальним, що власною волею втягнула мене в цю само справу без докорів сумління?! В мені кипіла лють та образа. Я ж бо не обирала таку долю собі, мені її нав’язали. Самотужки вибратись я ніяк не могла… Чи то навіть не думала, що можна спробувати… А ця дитина… Я ж навіть батька її не знаю…
Після довгих роздумів все ж вирішила народити. Так, ризиковий крок, та куди подітися?! Я не здатна забрати чуже життя… Якщо не зможу вибратися з цього пекла до її народження, залишу поруч, як ні, віддам на всиновлення. Все ж то буде краще, ніж поруч зі мною та чергою чоловіків до мого ліжка…
Минув рік з народження малечі. Це була чудова дівчинка. З прірви вибратись мені допомогла акушерка у якої я народжувала. Вона допомогла мені влаштувати дитину до дитячого будинку та самій влаштуватись туди прибиральницею. Мені виділили кімнатку, я була в змозі доглядати малечу, спостерігати як вона росте та досягає нового. Це краще, про що я могла мріяти… Мені допомогли лиш трішки, показали, який шлях ще можна пройти, якщо трішки звернути. Словами не передати, як я вдячна долі за цей шанс.
