Про ефект бумеранга я знаю не від людей. Я сам його зловив. Прилетіло добряче. Своє дитинство я провів ні в чому собі не відмовляючи. Мені батьки давали свою картку, я міг зайти до магазину з іграшками чи солодощами, купити собі на декілька тисяч чого заманеться хоч що дня. Телефони, Віртуальні ігри. Мене не обмежували в такому. У підлітковому віці інтереси змінились, проте батьківська карта все ж так само була при мені.
У моєму класі була дівчина. З явно бідної родини. Вона могла носити одне і те ж взуття круглий рік. Батьки не могли собі дозволити оновляти його. і це стосувалось всіх речей в її гардеробі та і не тільки. День за днем я спостерігав за нею. Мені вона стала цікава як людина. Згодом, я помітив, що моя цікавість переросла у щось більше. Вона мене цікавила як дівчина.
Сором’язливим я не був, тож пішов та прямо сказав їй про це. Впевнений був, що вона мені не відмовить. Але сталось геть не так. Вона просто посміхнулась мені, та сказала відчепитись, не діставати, що вона не має на мене часу. Це так зачепило мою гордість, що до закінчення школи я не давав їй спокійно жити. Постійно підколював за старий одяг, чи що вона не ходить з нами на вечірки. В мені ввімкнулось щось таке огидне, що і самому ставало противно. Головою я розумів, що мої слова огидні та ранять її дуже сильно. після такого вона зі мною явно не буде.
Я знущався з неї. Ховав рюкзак з книжками, ставив підніжки. Одного дня я просто більше не побачив її в школі. Вона перевелася. Випустився вже без неї. І тут спрацювала карма.
Напевно, за всі мої знущання доля мене покарала. Батьки мої потрапили в автокатастрофу, в день отримання випускного диплому. Мама загинула на місці, а батько лишився людиною з інвалідністю. Прикутий до ліжка. У нього лишився лише я, а в мене лише він. Звісно, дієздатним був лише я. Мені довелося шукати хоч якийсь підробіток. Всі батьківські збереження пішли на його лікування. Там були просто колосальні суми. Навіть не знаю, що б я робив, аби не вони. Мої пріоритети в житті змінились кардинально. Про навчання я взагалі мовчу.
Йшли роки. Я так і залишався з батьком, та намагавсь якось нас забезпечити. Тепер я став тією людиною, яка носила одну пару взуття цілий рік. Я пробував звернутись до колишніх татових партнерів, щоб допомогли з роботою, проте опинився в місці, де тобі не допоможуть, якщо не будуть мати вигоду на заміну. Жорстока реальність з’їдала мене повністю.
Минуло близько десяти років. Одного дня я пішов на співбесіду до великої компанії, хотів влаштуватись на посаду помічника директора. Хоч і не мав вищої освіти, проте добре розбирався в економіці та знав дві мови. Коли зайшов до кабінету, побачив доволі знайоме лице. Важко було в це повірити, але в кріслі директора сиділа моя однокласниця, та сама, над якою я знущався. Вона мене явно впізнала. Що ж, на цю посаду мені тепер можна навіть і не претендувати.
Ми поспілкувались. Вона була холодною як лід. Навіть трішки лякала. В ній не було нічого від тієї сором’язливої бідної дівчинки.
-Я чула про твою ситуацію. Співчуваю. Чесно. Я не тримаю на тебе зла, знаю, що то були шкільні дурощі. Посада твоя. Я тобі її даю не по старому знайомству. Ти заслужив на неї. І ще одне, тепер ти розумієш, чому я тоді сказала, що не маю часу на тебе? Ми не знаємо, що чекає нас попереду. Тому маємо бути готовими до найгірших варіантів. До того ж тоді я жила в одному з них.
На душі шкребли коти. Мені було невимовно соромно за свою поведінку. Я почувався такою нікчемою. Я знущався з бідності дівчини, тепер бідність прийшла до мене. Я точно заслужив свою ситуацію.
