Я виріс у щасливій повноцінній родині. Мама з татом завжди дбали про наше з братом життя та майбутнє. Ми росли, не знаючи бід та горя, мали все необхідне. На жаль, біда прийшла у нашу родину. Тато потрапив у страшну аварію, врятувати його не вдалося. Мама важко пережила утрату. Через пережите, втратила здоров’я, проте не могла дозволити собі не працювати.
На той момент мені виповнилося 16 років. Щоб полегшити неньці життя, я теж влаштувався на роботу, звісно, неофіційно. Брався за все, що приносило хоч якусь копійку. Роздавав листівки, працював кур’єром, був вантажником. Інколи через роботу доводилося пропускати заняття в школі. Коли мама довідалася, страшно сварилася. Казала, що я мушу думати про навчання, адже мені вступати.
Ми домовилися, що я зможу підробляти за умови, що це не заважатиме моєму навчанню. Поки я старався, хоч чимось зарадити матері, молодший брат Степан навпаки, показував свій характер. У підлітковому віці хлопець став некерованим. Навмисне робив різні витівки, пропускав школу, зв’язався з поганою компанією. Дійшло до того, що він не ночував вдома.
Довгий час я терпів, бо мати попросила не втручатися. Я терпляче спостерігав, як Степан підвищує на неї голос, вимагає гроші, звинувачує у всіх світових нещастях та кричить в обличчя, що ненавидить нас. Тож коли його поведінка перейшла усі межі дозволеного, вирішив поговорити з братом, як з чоловіком. Не знаю, чи то моя розмова, чи мій переїзд вплинули на нього, але Степан заспокоївся.
Після закінчення школи, мені вдалося вступити до університету. Довелося покинути матір та брата й переїхати в інше місто. Жив я в гуртожитку, після пар працював офіціантом, інколи брав додаткову роботу – охоронцем у нічному клубі. Саме там і познайомився з Софією. Ми довгий час підтримували дружні стосунки. Дівчина знала про мене та моє життя все, без виключення.
Я закохався у неї одразу, але боявся, що вона не відповість взаємністю, тому й був лише другом. Соня першою зізналася у своїх почуттях. Ми почали зустрічатися, на 4 курсі розписалися. Батьки дружини допомогли нам придбати власну квартиру. Вони зробили перший внесок по кредиту, решту – ми виплачували самостійно.
З дітьми вирішили зачекати, поки не станемо повноправними мешканцями житла. В той час у матері та Степана знову почалися непорозуміння.. Якось ненька зізналася, що брат втрапив у якусь халепу, але їй нічого про це не розповідає. Я зателефонував до нього, поговорити, дізнатися, що сталося. Він зізнався, що зі своїм другом розпочав бізнес, але його кинули на гроші. Степан винен банку захмарну суму грошей, а віддавати немає з чого.
Коли мама дізналася про це, продала квартиру. Вони з братом залишилися на вулиці. Звісно я не міг не підтримати їх у таку скрутну хвилину. Власне кажучи, мені було шкода матері. Ми з дружиною порадилися й виділили для моєї рідні кімнату. Проте поставили умову: Степан мусить влаштуватися на роботу й через місяць з’їхати на орендовану квартиру.
Матір була невимовно вдячною, а брат навіть не перепросив за все, що накоїв. Минув місяць, все залишилося без змін. У нашій квартирі працювали всі, окрім Степана. Він днями вилежувався на дивані й чекав, коли мати принесе зароблені гроші на його потреби.
Я не збирався терпіти такого лінивця у своєму домі. Тому наказав брату збирати речі та йти на всі чотири сторони. Мама плаче, хвилюється, дружина вважає, що я вчинив правильно. Мені болить за молодшого брата, але іншого виходу не було. Сподіваюся, що він зуміє знайти роботу та влаштуватися у житті. Колись він мені подякує за це.
