Колись давно я мріяла збудувати кар’єру. Бути успішною в роботі, та мати гарний дім, де будуть бігати маленькі дітки, а потім і онуки. Купувати їм всі іграшки на які тільки ті тикнуть пальцем, будь-яку цукерку чи що б то не було. Справді. отака щира мрія. А чому? А тому, що в дитинстві я мала одяг, який мені віддавали сусіди зі своїх вирослих дітей. Іграшки, які віддавали ті ж самі сусіди, яким не було геть байдуже. Або просто вже не було сил дивитись на знедолену дитину. Про смаколики взагалі мовчу. Хтось колись може пригостить цукеркою. А так, я їла тільки фрукти, які вкраду влітку із сусідських дерев, а взимку смакувала картоплю приготовану у всіх можливих формах. Із солодкого хліб із цукром. Хтось скаже, що бідність це не вирок, та поспішу перебити, адже це дійсно вирок. якщо не будеш мати надто сильної снаги до життя – вона тебе з’їсть і слідів не полишить.
В школі я вигризала знання зубами. Боролась за кожну оцінку та додаткові бали, адже знала, що подальше навчання нікому буде мені оплатити. Все сама. Батьки були зайняті геть іншим.
Ось так і пройшло моє дитинство, юність. вишкрібалась. Якимось чином в кінці університету мені вдалось зустріти собі пару. Як ми втримались в купі досі не знаю, адже я все так само була поглинута майбутнім. Як написати екзамени на найвищий бал. Де заробити гроші на місяць життя? Де шукати стажування із найбільшими перспективами, за що б поїсти? Ось так. В цій метушні я майже не приділяла уваги другій половинці. Ат дякувати долі, він мав такі само амбіції, тому, мабуть, й не помічав, як минав час без мене.
Після того, як минуло приблизно десять років, наші амбіції почали втілюватись в життя, ми врешті одружились. Проте мене гризла одна річ – у чоловіка йшли справи явно краще моїх. Його вважали гарним потенційним працівником, адже він чоловік. Народжувати не потрібно було, за дітьми дивитись також, тож з роботи він не піде. Інша справа я.Мене через це не хотіли брати на роботу з гарними перспективами. Не хотіли давати таку само зарплатню, як чоловікам на моїй посаді. Все так само доводилось гризти зубами.Тож коли я дізналась, що вагітна мало не впала в істерику. Справа не в тому, що я не хотіла дітей, просто це руйнувало всі мої плани на все.
В результаті довгих розмов із чоловіком ми вирішили, що для дитини наймемо няню, а я продовжу будувати кар’єру. І не подумайте, розмови у нас легкими не виходили. Там було повно сварок, погроз взагалі розлучитись.
Я народила, нянею взяли жінку із дитиною двох років. Вона і за своєю приглядала, і за нашою. Хтось би не погодився, та я знаю, що ця жінка старається з усіх сил, тому не підтримати не могла.
Малюк ріс, я була вся в роботі, а чоловік почав дратуватись, що вихованням дитини займаюсь не я. На всі мої аргументи він не реагував, а тільки більше злився.Легко себе так поводити, коли тобі не потрібно боротись за власне місце. Мені, аби отримувати зарплатню, як у нього була п’ять років назад, довелось пройти набагато більший шлях. Тому кидати все через його забаганки не стану. та й не дарма.
В результаті, я отримала зраду чоловіка із нянею сина. Він вирішив, що як дружина, та домогосподиня, мама в решті решт йому більше підходить саме вона, а не я. Та навіщо тоді було красти скільки мого часу?! Зараз я розумію, аби тоді я все кинула по його проханні, то не мала б в результаті нічого.Ні родини, ні кар’єри. Саме тільки розбите корито. Він бачив, як я стараюсь, знав, чому саме так, та так гидко вчинив. Якщо він гадає, що я віддам йому нашу дитину, то глибоко помиляється. Няню я знайду нову, забезпечити дякуючи власним же зусиллям можу й себе й дитину, тож нехай йде лісом. Не такого фіналу я хотіла. Та кар’єри та родини разом, як бачу, будувати не вийде. щось одне… По черзі.
