Сьогодні я йшов додому у вкрай огидному настрої. Сесію завалив, із роботи звільнили. Добре хоч виплатили зарплатню, буде чим за кімнату заплатити. Та де шукати нову роботу тепер, щоб щей із навчанням можна було поєднати. Ех…
Чалапав потихеньку в сторону будинку. Вже коли я мало не зайшов у під’їзд, почув вереск дитини із вулиці. Мене аж затрусило. Таким кp иком можуть кричати тільки коли потрапили в халепу. На дворі вже сутеніло, розгледіти щось ставало все важче. Я побіг на крик. З кожним кроком він ставав все сильнішим. Та мені почало здаватись, що йшов він із каналізаційного люка.
Я підбіг ближче, нахилився та вгледів в отворі хлопчика років семи. В мене аж руки похололи! Як він туди потрапив?! Жеківці знову економлять на люках – закладають гіллям. І це, дідько б їх побрав, має врятувати людину від падіння вниз?!
Я швидко зняв одяг, та спробував дістати малого самотужки, перед тим викликав швидку. Мало що він міг собі пошкодити, коли падав. Дякувати Господу яма була не така вже й глибока та пуста! Через декілька хвилин різних спроб я все ж таки витягнув малого звідти. Тут і швидка приїхала. Тільки аж після того, як його попередньо оглянули приїхали батьки хлопчика. Мама плакала, а батько шукав мене. Він мене міцно обійняв, та дякував за кожним словом. Пообіцяв, що в боргу не лишиться. Але за що дякувати. Я впевнений, що кожен би так само вчинив. Це була виключно випадковість, що поряд опинився я.
Минуло близько місяця. Грошей в мене вже катастрофічно не вистачало, а на роботу ні хто не приймав. То занадто мало досвіду, то колектив виключно жіночий, а то й взагалі якісь безглузді відмовки.
Зараз, через декілька хвилин я маю чергову співбесіду на менеджера магазину. Що ж, схрестив пальці. Заходжу в кабінет, а там знайомі обличчя.
-Так, ну що там… Хто наступний?
– Татку, це ж Єгор!- малий схопився із диванчика та прибіг до мене обійнятися! – Дивись, дивись, він мене врятував, пам’ятаєш?
– Отакої! оце так зустріч! А я вже думав, що сьогодні нікого нормального на співбесіді не побачу! Вибач, що милий тут. Обставини змусили забрати його із собою на роботу.
– Доброго дня! Давно не бачились.
– І справді давно. Здається, я тобі дещо заборгував, чи не так?
– не знаю, це вам вирішувати. Я тоді зробив те, що мусив.
Того дня я тільки із надією на кращу вдачу я знайшов гарну роботу. Все більш менш налагоджувалось. В що тяжко було повірити, адже вдача не мій найкращий супутник. Та тепер я зрозумів, що всі випадковості в житті геть не випадковості. Все має сенс та відбувається в потрібний час та місці. Просто потрібно дочекатись. Навіть після найтемнішої ночі настає ранок, а сонце сяє яскравіше, ніж минулого вечора.
