Моя молодість припала на важкі часи. Рано втратив батьків, залишився без рідні, не знав куди податися та до кого прихилитися. Добре, що поруч завжди була Світлана. Дівчина підтримала мене й саме завдяки їй я знайшов сили жити далі й планувати майбутнє.
Коли закінчив навчання ми зі Свєтою одружилися. Це був скромний розпис в присутності найближчих людей – її батьків та спільних друзів. А далі почалися звичайні будні та рутинне життя. Дружина майже одразу після весілля завагітніла, тож покинула працювати. Мені довелося знайти ще одне роботу, щоб мати можливість прогодувати сім’ю.
Коли у нас народилася Олеся, усі мої хвилювання та проблеми відійшли на другий план. Донечку я просто обожнював й не відмовляв їй ні в чому. Можливо через подарунки я хотів компенсувати той час, який не міг їй приділити через роботу. Навіть якщо і так, на обличчі моєї дитини була посмішка і це найголовніше.
Дівчинка швидко виросла, закінчила школу й вступила до університету. Пройти на державну форму не змогла, тому ми вирішили платити за контракт. Моя дружина часто хворіла, здоров’я її підводило, тому я наполіг на тому, щоб вона покинула роботу. Сам же працював за трьох, бо окрім навчання доньки потрібно було і сім’ю годувати.
На четвертому курсі Олеся вийшла заміж, а на випускному повідомила радісну новину – вона вагітна. Звісно, я хотів стати дідусем й хотів хоч чимось допомогти доньці. Тому почав відкладати зароблені гроші, відмовляючи собі в елементарних речах – усе заради дитини.
Коли Олеся народила свого первістка у подарунок доньці ми вручили конверт з чималенькою сумою. Мала дитина – це великі витрати, а так молодим батькам буде за що купити ліжечко чи візочок.
З перших днів Олеся частенько приходила до нас в гості. Коли ж Артем підріс, то вона стала залишати хлопчика на цілі вихідні. Мені подобалося проводити час із дитиною. Онука я дуже любив. Через два роки дочка завагітніла знову. Цього разу народилася дівчинка. Ми з дружиною не мали змоги знову зробити дорогий подарунок, тому просто купили дитині кілька речей. Я бачив розчарування на обличчі Олесі, коли вручав їй подарунок. Мабуть, вона розраховувала знову отримати чималеньку суму.
Коли онучка підросла донька знову почала залишати дітей на нас з бабусею. Ми то і не проти, але два дні – це забагато. Діти дуже активні та шустрі. Їм все цікаво, всюди вони намагаються побувати й все хочуть роздивитися. Я фізично не встигаю за ними вгледіти, дружина з кухні не виходить, бо онуки замовляють кожного разу різні страви. А Олеся не переймається, вона проводить вихідні у своє задоволення.
Нещодавно дочка заявила, що збирається із зятем та їхніми друзями поїхати на відпочинок. Я вже й не пригадаю куди. Вони беруть відгул на роботі аж на два тижні, а дітей залишать на нас. Я був шокований, ми два дні ледве витримуємо, а тут цілих два тижні. Найнеприємніше це те, що дочка не попросила, не запитала нас чи ми зможемо, а поставила перед фактом. Вперше за все її життя, Олеся почула від мене «ні». Я пояснив їй, що ми не зможемо приглядіти за дітьми, бо не здужаємо і це була цілковита правда.
Дочка вибухнула від злості. Почала на мене кричати, казала багато неприємних речей, а в кінці додала: «Ти поганий батько, тебе ніколи не було поруч! І ще гірший дідусь, адже відмовляєшся посидіти з рідними онуками».
Мене ці слова неабияк зачепили. Все своє життя я дбав лише про її добробут. Не відмовляв ні в чому, а тепер маю таку дяку. Нехай в її очах я буду поганим дідусем і батьком, але в моїх очах – Олеся безсовісна дитина.
