Я з дитинства не могла порозумітися зі своєю матір’ю. Вона вважала, оскільки привела мене на цей світ, то в праві вирішувати, як саме я мушу жити. Почалося це все ще коли я ходила до дитячого садка. Мама завжди одягала мені платтячка, хоча я була категорично проти. Скільки не просила про костюм, вона мене й слухати не хотіла.
Потім перемикнулася на їжу. Я не люблю манної каші, а ненька кожного ранку варила на сніданок лише її: «Це корисно та смачно. Не вигадуй дурниць!» Зазвичай такі ранки закінчувалися скандалом. Я йшла до садка в поганому настрої, а мати вигадувала, яке покарання повинно було зробити мене шовковою.
Коли підросла та пішла до школи, права голосу так і не мала. Мати вирішувала, який гурток я маю відвідувати, в яку спортивну секцію записатися та навіть з ким дружити, а кого обходити десятою дорогою. Звісно, через це ми постійно сварилися. Якби я мала змогу, то краще б переїхала жити до бабусі в село.
Бабця Оля жила сама, дідуся не стало, коли я була ще маленькою. На літо я їздила до неї, щоб допомогти та розрадити. Ми з бабусею були гарними подругами. Старенька завжди рахувалася зі мною, давала можливість вибору, а якщо їй щось не подобалося – говорила про це спокійно та мудро.
Я обожнювала, коли ми разом куховарили. Бабуся знала так багато смачних рецептів пирогів. Вона подарувала мені блокнот, щоб я мала змогу все записати. До слова, мама вміла варити лише ту ненависну мені кашу та супи. Коли випічка була готова, бабця Оля заварювала чай з м’яти, ми сідали в альтанці під старою грушею та смакували випічкою. Це був ідеальний час та найщасливіші моменти.
Восени я не хотіла повертатися додому. Прощання з бабцею завжди давалося мені складно. Мати не розуміла, як ми могли так гарно спілкуватися, оскільки сама не була близькою зі своєю мамою.
Востаннє я бачила бабусю, коли готувалася до вступних іспитів в коледж. Вона мене підбадьорювала та розважала своїми жартами про студентське життя. У серпні її не стало. Для мене це було великою трагедією. Все майно бабуся заповіла мені. Матір наполягала на продажі дому, але я мала на нього інші плани. Я ніколи не зможу розлучитися з цим місцем, в ньому занадто багато приємних серцю моментів. Тож тепер кожного літа приїжджатиму сюди, щоб побути наодинці із собою, природою та пам’яттю про стареньку.
