Мої батьки відбили у мене охоту створити власну сім’ю, знайти дружину та завести дітей. Ще з дитинства пам’ятаю їхні постійні суперечки та сварки. При чому сперечатися вони могли з будь-якого приводу. Мати називала батька невдахою, який ні на що не здатен. Він і собі відгукувався про дружину не надто теплими словами. Варто сказати, частина з того, що він говорив була правдою.
Мама не була привчена до хатніх справ. Готувати не вміла, посуд мити не любила, до порядку у домі їй діла не було. Я міг тижнями ходити в одному й тому ж одязі, поки сам не здогадався, що його потрібно випрати. Їв те, що приготував батько або ж перебився з хліба на хліб. Уроки робив самостійно, навчився читати та писати без сторонньої допомоги. Вчителька мене хвалила, казала, що я маю хист до навчання. Мабуть, вона єдина, хто помічав моє існування.
Вдома нікому до мене не було діла. Я жив сам по собі. Ніби батьків і мав, але нічого від них не отримував. Хоча ні, коли мені виповнилося 9, у мене з’явився молодший брат. Добре, що я міг про нього подбати, інакше страшно подумати, що чекало на бідолашну дитину у цій сімейці.
Я постійно чекав, коли зможу піти з батьківського дому й розпочати власне життя, але не спромігся. Після школи нікуди не вступив, грошей на навчання не було. Влаштувався на роботу, отримував копійки й продовжував жити з батьками. Інколи з’являлося бажання щось змінити, але тієї ж миті чув голос батька у своїй голові: «Нічого путнього з тебе не буде».
Декілька разів заводив стосунки. Коли дівчата чули, що я нічого не маю й навіть неспроможний з’їхати жити окремо, одразу розривали стосунки. Стати батьком я навіть не сподівався. Прикро усвідомлювати, що тато мав рацію. Можливо я б ще міг все змінити, але просто не бачу в цьому сенсу.
