Коли я чула історії своїх подруг чи знайомих про те, що їм не вдається завагітніти, щиро співпереживала разом із ними. Проте вважала, що зі мною такого не станеться. Я дуже сильно хотіла стати мамою, тож коли ми з Василем одружилися, вирішила не відкладати на потім.
Про свій намір народити дитину чоловіку сказала одразу, він не був проти. Два роки ми старалися, але безрезультатно. Я вирішила звернутися до лікарів. Пройшла обстеження, здала аналізи. Лікар підтвердив мої найбільші побоювання – мені буде важко виносити дитину.
Цілий рік пішов у нас на лікування. Я дотримувалася усіх рекомендацій, приймала усі ліки, слідкувала за своїм здоров’ям. Чоловік постійно був поруч, підтримував, підбадьорював. Вася щиро вірив у те, що в нас вийде народити дитину, я ж уже втратила будь-які сподівання.
Неспроможність народити дитину зробила мене озлобленою. Я постійно ходила нервова, ображалася на все та на всіх. Мені несила було зустрічатися з подругами, які уже мали дітей, я не могла чути історії про те, що хтось зі знайомих вагітний. Перетворилася на якогось відлюдька й відмовлялася виходити з дому.
Василь почав говорити про те, щоб взяти дитинку з дитячого будинку. Зараз так багато матусь відмовляються від дітей, але я навіть чути не хотіла про чужу дитину. Якщо своєї народити не можу, то й чужа мені не потрібна. Мій шлюб був під загрозою. Хоч ми з Васею й кохали один одного, але ця проблема нависла над нами, як чорна хмара, готова от-от пролитися важким дощем.
Тоді я й вирішила дати нас останній шанс, не хотіла, щоб через мене чоловік так і не відчув радості батьківства. Я вже давно читала про ЕКО, розповіла про цю процедуру Васі, він погодився. Хоч і коштувало це чималих грошей, заощадження у нас були. Заради дитини ми готові були віддати все, що мали.
Процедура минула успішно. Через місяць я завагітніла. Вагітність минала легко та невимушено. Чоловік від мене не відходив, в усьому допомагав, постійно до лікаря супроводжував, був на кожному УЗД. Оскільки за віковим показником народжувати мені було запізно, тому зробили кесарів розтин. Яким же дивом було почути, що у нас двійнятка. Здорові та красиві хлопчик та дівчинка обрали нас з Василем своїми батьками.
Після поповнення у родині наше життя докорінно змінилося. У домі більше не було чисто та тихо. Лунали дзвінкі дитячі голоски, а маленькі ніжки тупотіли підлогою. Зараз ми з Василем вчимося справлятися з усіма труднощами, стараємося бути гарними батьками й досі не можемо повірити, що нарешті найзаповітніша мрія збулася.
