Якось, моя донька дуже сильно захворіла, на мене звалилась купа роботи, щей чоловік у відрядженні на найближчі пару тижнів. В мене не залишалось іншого вибору, як поїхати до бабусі нашої дитини, тобто до моєї мами. Щоправда, їхати потрібно було далеко, а машина у чоловіка. Пригода обіцяла бути веселою. Та я не помилилась. Нажаль, мама приїхати не могла. Вона мала велику господу, яка постійно потребувала догляду. Там бекає, там мекає, там просто півні б’ються. Справжнісінький зоопарк! Коли ми приїздили раніше в гості, донька була у захваті кожного разу. Її не так цікавили солодощі, якими її постійно пригощали в селі, як тварини, яких можна помацати..
Тож, зібравши сумки, ліки, та силу духу ми рушили в дорогу. До вокзалу я замовила таксі, а далі потрібно було йти на автобус, та в дорозі ще півтори години. Малечі було трішки легше, бо дала ліки, а в мене обривався телефон через невиконану роботу, яка піджимала по термінах. Коли ми зайшли в автобус, було повно вільних місць. Тож, я сіла біля проходу, малечу посадила біля вікна. Поки чекали на відправлення, людей майже не було, тож водій сказав, що за місце малечі платити не потрібно, тим паче їй ще немає семи років. Мене це порадувало. Адже сто п’ятдесят гривень на дорозі не валяються. Ми рушили. Поки виїхали із міста, ще декілька разів зупинялись, та підібрали пасажирів. Але все одно, автобус залишився напівпорожнім. Аж тут, на самому виїзді зайшла панянка. Вся така примарафечена, в шляпці, шубці із якось неіснуючого звіра та на шпильках. Голубі тіні та рожева фуксія на губах просто виїдала очі. Не поспішаючи оплачувати квиток, вона поперлась в салон на місце. Водій її окликнув, нагадуючи про квиток. Та на нього махнула рукою, мовляв, зачекай. Сіла, тай сидить, інколи поглядаючи на мене та дитину. Аж тут, коли водій вчергове нагадав заплатити за проїзд, інакше виходь, вона підстрибнула та почала волати.
– З якого дива я маю платити?! Автобус напівпустий, а я жінка у віці, ви маєте допомагати, а не займатись здирництвом!
– Що ви говорите? Пані, ваша шляпка прикриває геть пусту голову, чи то тимчасове помутніння? Ви сіли до рейсового автобуса! Тут всі платять за проїзд, винятки прописані у правилах на вхідних дверях. Прошу ознайомитись, та передати кошти за проїзд. Це не благодійна організація!
– Бач який! Ну гаразд! Тоді з тієї дівки, що з дитиною, теж гроші візьміть! Мала он, ціле місце зайняла, та щей спить! Я більш як впевнена, що її мамка не платила за неї!
– Я попрошу не висловлюватись в нашу сторону! Платила я чи ні, то моя справа, за собою слідкуйте!
– В сенсі не моя справа? То ти маєш їхати безплатно, а я, людина яка живе на саму лише пенсію платити?! Ото ви всі хитрі!
– Так, панянко! Ви правила прочитали?! пенсійні дні вівторок та четвер, в іншому випадку платіть! Як ні, то зупиняюсь серед траси, а далі ви самі йдіть ніжками! свіже повітря корисне.
Панянка за пихтіла, кинула декілька злих поглядів на мене та мою дитину, я аж мимоволі скрутила їй дулю в кармані. Погляд був явно не доброзичливим, а мені ці всі пристріти сто років не здались! Та все ж, з усіма приріканнями вона заплатила гроші. Так, я розумію, що сто п’ятдесят гривень за квиток то чимало, та не треба шукати винних скрізь. Не маєш коштів – їдь в пенсійний день, або домовся із водієм завчасно. Навіщо псувати людям поїздку? Хоча здається мені, ця пані мала кошти на квиток, то просто тип людини такий, поки з кимось не посвариться – їй погано. Вони ще люблять в чергах в консультації посидіти, або на пошті. Саме задоволення перестрічати таких от особин.
