Як ми познайомилися з Мариною вже й не пригадаю, але саме того дня я знайшла собі вірну та надійну подругу. Дружимо ми не багато не мало – 8 років. Марина не лише моя подруга, а й хрещена мати моєї дитини. Я довіряю їй, як собі та без зайвого остраху можу довірити Маринці найдорожче.
Людина вона добра, приємна, відповідальна. На початку нашої дружби я сильно дивувалася, чому така хороша дівчина самотня. Тоді Марина зізналася, що давно кохає свого колегу Антона, але він навіть не дивиться у її бік. Якось на роботі Марини влаштували корпоратив. Кожен міг прийти з другом чи подругою. Я пішла глянути, що ж там за фрукт той Антон.
Мені не потрібна була підказка подруги, щоб його впізнати. Цей чоловік виділявся із натовпу, біля нього постійно вертілися жінки, намагаючись привернути до себе увагу. Високий, статний, з симпатичним обличчям та східною зовнішністю. Не дивно, що Маринка теж потрапила під його чари.
В цих справах я мала досвід, хоч і одружена, але до чоловіка мала чимало стосунків. Я порадила Маринці стати для Антона гарним другом без натяків на щось більше. Вона так і зробила. Пропонувала свою допомогу, коли дедлайни горіли. Якщо їм поручали спільний проєкт, брала усю роботу на себе. Коли потрібно було прикрити колегу перед начальством, робила це майстерно.
Через кілька місяців Антон не лише довіряв Марині, а ще й записав її у список свого найближчого оточення. Дівчині було не солодко, бо доводилося вислуховувати історії про чергові любовні подвиги друга, але вона була терпляча. Врешті-решт винагорода прийшла до неї. Антон почав дивитися на Марину, як на жінку з якою теж можна «закрутити роман». От тільки цього разу роман закінчився весіллям.
Після декількох зустрічей Марина завагітніла, Антону нічого не залишалося, як освідчитися. Подруга була на сьомому небі від щастя, а я почала за неї хвилюватися:
-Ти навіщо завагітніла – сварила я подругу. — Думаєш, дитина допоможе втримати його біля себе? Маринко, такі чоловіки не міняються. Ти сидітимеш вдома, готуючи обіди та вечері, а він розважатиметься у компанії своїх коханок.
-Нехай так! Зате він буде моїм офіційно, у нас народиться дитина й тоді Антон зрозуміє, що сім’я важливіша.
-Яка ж ти наївна!
Я щиро хвилювалася за Маринку. Хороша дівка, а через таку дурість прирекла себе на страждання.
Якщо перший час після народження донечки Антон вів осілий спосіб життя й дійсно проводив час із родиною, то вже через пів року, він повернувся до своїх звичок. Про те, що чоловік має коханок Марині не потрібно було навіть здогадуватися. Вона знала, що вже давно ділить свого чоловіка з іншими. Її боліло, а вона терпіла, тому що кохала.
Як на мене – дурне таке кохання. Молода, красива, розумна дівчина марніла на очах. Як не старалася я переконати її подумати про себе та дитину, Марина вперлася рогом: «У нас сім’я, він не зможе нас покинути». Можливо так би й терпіла до скону, якби Антон сам не пішов до іншої. Дружині нічого не пояснював. Просто повернувся з роботи, зібрав свої речі й попередив, що подає на розлучення.
Марина, забувши про свою жіночу гордість, падала на коліна та благала не йти. Просила подумати про дитину, як же вона без батька? Антон від дитини не відмовлявся, обіцяв платити аліменти. Проте Марині не гроші його були потрібні, а він сам.
Зализувати свої рани подруга прийшла до мене. Хотілося мені тоді сказати: «А я попереджала!», але стрималася. Не хотіла робити бідолашній жінці ще гірше. Сподіваюся, що через деякий час Марина зуміє полюбити насамперед себе й ще знайде гідного чоловіка.
