У мене є подруга з якою я дружу ще з пелюшок. Правда характери у нас такі різні та не схожі, що важко повірити, що ми могли подружитися й підтримувати гарні стосунки так довго. Каріна любить бути у центрі уваги та привертати увагу людей. Я, навпаки, відчуває себе добре й тихій компанії, де усі один одного знають.
Поки ми навчалися частенько зустрічалися й обговорювали свіженькі плітки. Та коли пішли у доросле життя, часу на зустрічі залишилося все менше. На разі наше спілкування зводиться до одного телефонного дзвінка на тиждень та декількох зустрічей на місяць.
Востаннє ми бачилися, коли Каріна допомагала мені обирати сукню на річницю весілля. Ми з чоловіком планували святкувати у ресторані, запросити рідних та друзів, тож і вигляд повинен бути відповідний.
Сьогодні подруга нагадала про себе й попросила про зустріч. Я запросила Каріну до себе. Швиденько побігла до магазину, купила печиво й чекала на гостю. Каріна прийшла засмучена й заклопотана. Одразу перейшла до справи. Сказала, що її запросили на зустріч однокласників, яких вона терпіти не могла.
-То не йди. Для чого тобі зустрічатися з людьми, з якими не підтримуєш зв’язки?
-Ага й дати їм можливість поперемивати мені кісточки за спиною. Ти ж знаєш, як воно буде, почнуть розпитувати, що та як. І про що мені розповідати? Незаміжня, дітей немає, робота звичайна, живу від зарплати до зарплати.
-Чим я можу тобі допомогти?
-Позич сукню, яку ми купували минулого місяця. У ній я матиму просто приголомшливий вигляд жінки, яка ще чогось варта.
-Подруго, я тобі нічого не жалію, але це занадто. Вона для особливого дня. Можеш обрати будь-яку іншу.
-Але мені не потрібна інша. Я хочу тільки ту. Обіцяю, що не зіпсую її. Якщо ти так хвилюєшся, я навіть можу не відривати бирку. Ти навіть не зрозумієш, що її одягали.
Каріна вміє бути переконливою. Я сама не зрозуміла, як віддала їй сукню на яку витратила чималеньку суму. Проте друзів треба виручати, чи не так.
Минуло два тижні після зустрічі подруги з однокласниками, а від неї ні слуху ні духу. На дзвінки вона не відповідає, сама не телефонує. Я не могла більше чекати, бо наближався той самий день, тож сама поїхала до Каріни. Зустріла вона мене не надто радісно.
-Де це ти пропала? Я вже хвилюватися почала.
-За мене, чи за свою дорогоцінну сукню? – подруга явно була не в гуморі.
-Ти ж обіцяла повернути її на наступний день.
-Твоя сукня зіпсувала мені увесь вечір! Моя колишня вчителька мови прийшла у такій же, а у нас чималенька різниця у віці. Уявляєш, як мені було соромно та незручно. Я стала посміховиськом.
-Взагалі-то ти сама просила мене позичити тобі сукню. Я бачу, ти не в гуморі, не хочу сваритися. Віддай мені мою річ і я піду.
Коли Каріна принесла сукню, я мало не зомліла. Мало того, що вона була вся в плямах, так ще й Каріна попрала її в неправильному режимі й вона втратила колір. Від моєї дорогої та розкішної сукні не залишилося й сліду.
Подруга бачила, що я засмучена й зла, але навіть не попросила пробачення за те, що її зіпсувала. Знаєте, я вже й сумніваюся чи сталося це випадково. «Дарувати» їй цей вчинок я не збиралася, тому попередила, що у вихідні ми йдемо до торгового центру й вона відкуповує мені сукню.
Я розраховувала на її розсудливість та людяність. Та, як виявилося, Каріна не мала ні того, ні іншого. Вона не тільки не прийшла на зустріч, а ще й написала повідомлення, що я погана подруга й не вмію підтримувати у важку хвилину. На річницю мені довелося одягати стару сукню та це не завадило нам гарно провести час. Каріну я не запрошувала. Не потрібні мені такі друзі.
