Ми проживаємо в досить великому селі. Тобто наше одне село складається із трьох маленьких, тож місцеві вже давно звикли та рахують його одним цілим, а назви сіл стали просто як направленням, чи то маленьким райончиком. Я жив в ньому від самого народження, та дотепер. Єдине що декілька років провів в місті, коли навчався в університеті, та тяга до батьківського дому повернула мене назад. зараз я розвів і свою невеличку ферму баранчиків. ат маю від того непоганий дохід.
І жив у нашому селі один дядько. Рудий, як саме сонце. Дуже вже він любив дівчат. При чому різного віку. Хоча їй і двадцять, хоч їй і п’ятдесят. Жінкам, які жили без чоловіка то було тільки на руку. Та решті він проходу не давав. Було якось що чоловіки його п _оkолотили за те, що він до їхніх дружин чіплявся. Та були й такі жінки, які при здоровому чоловікові та родині бігали до нього додому. От мені було просто цікаво, що їх до того спонукало? Що у дівчат взагалі в голові творилось?
Якось я мусів переїхати до міста десь на місяць. Вирішити всі свої справи в податковій та решті подібних інстанціях. Так я зустрів Аню, дівчину, яку захотів взяти за дружину. Вже через пів року ми одружились. Я був таким щасливим. Все складалось саме так, як я колись собі в дитинстві планував. Навіть не вірилось, що все складається саме так файно.
Коли Аня переїхала вже жити до мого дому, я забув попередити її про Рудого. Геть із голови вилетіло. Аж поки, одного дня вона не прибігла додому вся в сльозах, та почала розповідати, що якийсь чоловік чіплявся до неї, намагався додому з _атягнyти. Я відразу зрозумів, в чому тут справа. Поліція тут не допоможе, явного правопорушення не було, адже силу він не прикладав, тільки морально пригнічував. Скільки разів вже подібне було, шо патруль просто припинив приїздити на виклики, а дільничий порадив ігнорувати.
Ця подія розгнівала мене не на жарт! На емоціях я вхопив дрина та пішов в гості до Рудого. Ох і отримав він в мене на горіхи! Та то було цілком заслужено! Ні хто не має права так поводитись із жінками! Тим паче з моєю дружиною! Той покидьок вже й на коліна падав, молив, щоб я більше його не чіпав. Пообіцяв, що забуде про свої колишні справи, та й взагалі з’їде із цього села.
Я спіймав його на слові. Пообіцяв, якщо не виконає домовленість, то зуби ще не раз порахую йому. Проте одного мого пояснення було достатньо, аби той втікав далі, аніж бачив. Через місяць вже й будинок продав. Тепер в нашому селі стало ще краще. Ні хто не баламутить воду.
