Андрій зробив мені пропозицію руки та серця, коли ми навчалися на другому курсі. Здавалося б, куди нам спішити, але ми хотіли узаконити наші стосунки якомога швидше, щоб називатися чоловіком та дружиною.
Грошей у нас, ясна річ, не було. Ми думали просто розписатися, але мої батьки наполягли на святкуванні. Мама прекрасно розуміла, що я, як будь-яка інша дівчина, хочу побути у весільному вбранні й мати спогади про цей особливий день. Всі витрати вони взяли на себе. Батьки нареченого стояли осторонь, бо вважали весілля марною тратою грошей. Свого часу вони й собі святкування не робили. Значить і син переб’ється.
Єдине, що у них попросив Андрій – купити нам обручки. Так вони й тут вирішили зекономити. Відали нам свої старі обручки. Коли моя бабуся почула, що ми обмінюватимемося обручками, які носили до нас – страшенно розгнівалася.
Покликала мене в окрему кімнату й пояснила. «Доню, обручки – це особлива річ у весільній атрибутиці. Ні в якому разі не можна одягати чужі обручки, бо чужу долю на себе накличете. Ви люди молоді, своє будувати повинні, а не чуже переймати». Бабуся дала мені свої заощадження, щоб ми з Андрієм купили собі нові каблучки.
Настанови старенької я добре запам’ятала. «Тільки ж дивіться, гладенькі обирайте. Взяли моду з камінцями купувати чи надписи якісь там виробляти. А я тобі ось що скажу: гладкі обручки – гладке сімейне життя. Послухайте стару, тоді ще згадувати добрим словом будете»
