Наш з чоловіком вчинок ні хто з наших знайомих, близьких, чи друзів не розуміють. Вони відмовляли нас від нього з самого початку. це здавалось такою дурнею. Їм. А для нас з чоловіком це стало чимось великим. Сенсом життя.
Ми мали свою донечку. Їй нещодавно виповнилось десять років. Ми були повноцінною родиною, проте постійно мали відчуття чогось незакінченого. Ніби поряд пусте місце, яке нічим заповнити. Народжувати я вже більше не могла. Мала багато ускладнень під час вагітності, тепер лікарі заборонили вагітніти ще раз, організм просто не витримає. Тож, вирішили ми відвідати дитячий будинок.
Тільки перейшли поріг закладу, як на нозі чоловіка повис хлопчик чотирьох років. Звали його Ромка. Такий гарнесенький, з родимочкою над губою. Після першої зустрічі, у нас не залишилось сумніву, що це наш син. Ми його заберемо у свою родину.
Місяць біганини по місту від однієї інстанції до іншої. То печатку поставити подвійну. То мокра печатка, скан не підходить. То неправильно два рядочки по середині документа прописані. Ех… скільки нервових клітин у нас пішло. Та то нічого.
В день, коли ми забирали Ромчика, завідувач нам розповіла, що він має ще чотирьох братиків та сестричок. Найстаршому шістнадцять, найменшій ще немає року. Батьки п’ють, навіть не знають, що мають дітей. П’я ний угар відібрав у них будь-який зв’язок з цим світом. Ця новина нам не давала спокою. Звісно, не один день ми боролись зі своїм страхом. Все ж таки брати до себе стільки діток під опіку – величезна відповідальність. У всіх би виникали сумніви з приводу, чи впораються вони, чи ні. В першу чергу, як не крути, а це складно фінансово. Потім вже морально та фізично. Брати та сестри мають бути разом. Це велика трагедія, коли всі дітки по різну. На світі немає рідніших тобі людей, ніж брати та сестри. Випробування здавалось нам складним, проте куди діватись, коли вже став на цей шлях?! Ще місяць біганини по інстанціях, та дітки у нас вдома! У своєму домі!
Сьогодні мене підійшов обійняти Богдан. Найстарший з наших діток. Він плакав, та так міцно мене обіймав.
– Ви навіть не уявляєте, який я вам вдячний! в мене й не було надії, що мене всиновлять. Тим паче що разом з моїми меншими! Я зроблю все, щоб показати, як сильно я вдячний! дякую! Дякую!!
Його плач перейшов аж в істеричний. Я й сама ридала. Дітки мають жити в родинах! вони мають отримувати любов та доброту.
Наші рідні нас не розуміють. Але вони й не можуть. Адже на них ні хто не дивиться кожного дня здоровезними оченятами повними вдячності та надії на щасливе майбутнє! Тепер ми з чоловіком мали величезну родину. Кожен мав в ній своє місце. Все було саме так, як треба. Діти були нам вдячні за любов та опіку, це було помітно в кожному з них. Інколи, коли нам ставало тяжко, хотілось все кинути, проте все змінювалось буквально у секунду часу. Всі сумніви та бажання здатись зникали, як тільки малі приходили мене обійняти, або дякували за звичайний обід. Можу дати всім одну пораду – якщо ви думаєте, брати до себе в родину дитину, чи можливо навіть декілька, то беріть! Так, то буде складно, особливо звикнути до нового ритму життя, проте воно того варте. Аби переді мною поставили знову вибір брати дітей чи ні, однозначно відповідь була б такою самою – звісно брати! Ми з чоловіком виростимо гарних дітей. Навчимо їх бути чуйними та допомагати тим, хто ту допомогу потребує. Особливо тим, хто мовчить та соромиться її попросити. Так, зараз у нас маса роботи, особливо зі старшими дітьми. Адже у них вже сформувалось певне бачення світу. Своє, поломане, та повне болю самотності. Діти все сприймають перебільшено. А тут щей ситуація, де вони виявились непотрібними навіть своїм біологічним батькам. Проте я впевнена, ми зі всім впораємось! разом ми сильні у всіх сенсах цього слова.
Тільки перейшли поріг закладу, як на нозі чоловіка повис хлопчик чотирьох років. Звали його Ромка. Такий гарнесенький, з родимочкою над губою. Після першої зустрічі, у нас не залишилось сумніву, що це наш син.
