Мирослава виходила заміж через велике кохання. Іван був старшим від неї на 6 років, проте різниця у віці дівчину не турбувала. Батьки були проти раннього заміжжя дочки. Вона щойно школу закінчила, їй ще на ноги потрібно стати, освіту здобути, а вже потім сім’ю створювати. Дочка батьків не послухала, всупереч їхній волі погодилася стати дружиною Івана.
Молоді люди втекли жити в інше місто. Там розписалися по-тихому й почали вити своє гніздечко. Зв’язок з ріднею Мирослава обірвала, в Івана теж нікого не було, окрім дружини. Квартира йому дісталася в спадок від бабусі, яка й займалася вихованням хлопця.
Досить скоро Мира повідомила чоловіку, що вагітна. Подружжя не планувало заводити дітей одразу, адже хотіли спершу влаштуватися. Проте, якщо бог вирішив обдарувати їх первістком, то хай так і буде. Ваня влаштувався на роботу, а Мирослава сиділа вдома в очікуванні на народження дитини.
Народився хлопчик Степан. Не встигли молоді батьки звикнути до нового члена родини, як молода матуся знову завагітніла. Лікарі народжувати не рекомендували, занадто мало часу минуло. Мирослава не послухала, почала виношувати друге немовля. Знову народився хлопчик, мав проблеми зі здоров’ям. Більшість зарплатні чоловіка йшла на лікування молодшого, решта – на продукти. Комунальні послуги місяцями були неоплачені, борг зростав.
Батьки не мали грошей, щоб купити дітям елементарне: одяг, взуття, фрукти. На дитячий садок фінансів теж не було. Мирослава та Іван опинилися в дуже скрутному становищі, звернутися по допомогу ні до кого. Жінка вирішила, що також знайде роботу. Попросить стареньку бабку Анісю сидіти з малими за символічну плату, а сама працюватиме. Можливо й Ваня знайде якийсь підробіток.
Планам жінки не судилося здійснитися. Вона втретє завагітніла. Народжувала важко, знову син. З третім було легше, старші брати допомагали та й одяг від них залишився. Боргова яма сім’ї зростала. Іван не шукав підробітку, натомість знайшов для себе порятунок в горілці. Все частіше чоловік почав повертатися додому досить пізно та на підпитку.
Скільки сліз виплакала Мирослава. Просила, ридала, вказувала на дітей, мовляв, хто про них дбатиме, коли він себе занапастить. Чоловік ніби то й все розумів, обіцяв покинути, але так і не зміг. Жінці несила було думати про те, що на них чекатиме. Якось відкрила холодильник, дістала звідти недопиту пляшку й приклалася до гіркої. Спершу їй сильно запекло в грудях, живіт скрутило, але з часом вона відчула приємне тепло. Проблеми відійшли на другий план. Стало так добре та спокійно. Тепер батьки обоє прикладалися до горілки, забуваючи про дітей та свої обов’язки.
У квартирі подружжя почалися гулянки. Приходили незнайомі чоловіки та жінки. Вони багато, реготали, слухали гучно музику. Інколи сусіди викликали поліцію. Хлопці не любили бути присутніми на таких зборищах, тому кожного разу тікали до бабусі Анісії. Старенька ніколи їм не відмовляла. Впускала до своєї квартири, годувала чимось смачненьким, пригощала гостинцями. Все частіше діти ночували у неї.
Якось не витримала старенька всього того безладу, шкода їй було дітей, які вимушені дивитися на п’ _яних маму та батька. Підібрала слушний час, коли Мирослава ще була при собі й пішла вичитувати жінку.
-Ти ще довго з дітей своїх знущатися будеш? Таких гарних хлопців народила, а до пуття довести не можеш! Як не годна бути мамою, то краще в дитячий будинок відай, вони хоч щось знатимуть та бачитимуть.
Через два тижні усіх трьох хлопців забрали до дитячого будинку. Як просилися вони в мами, щоб залишила їх. Обіцяли бути слухняними, робити все, що вона скаже. Мирослава дивилася на дітей п’яними очима й не відчувала нічого, орім бажання знову випити.
Багато часу минуло з того важкого дня. Брати виросли, кожен влаштувався у цьому житті. Між собою спілкуються, дружать сім’ями та допомагають один одному. На батьків зла не тримають. Інколи навідуються до матері, купують їй продукти та ліки. Вона кожного разу просить вибачення за свій вчинок. З алкоголем так і не зав’язала. Невідомо скільки вона ще протримається на цій землі, але сини вирішили, що не покинуть її до останнього.
