Моя найкраща подруга виходила заміж. Юлька з Максимом познайомилися три місяці тому й вже зіграли весілля. Я щиро раділа за подругу й бажала їм лише щасливого життя.
У моїх стосунках все було набагато складніше. Хлопець з яким ми зустрічалися шість років вирішив, що нам краще залишитися друзями. Наступний залицяльник цікавився скільки я заробляю й чи не багато витрачаю на свої дівочі потреби. Останній взагалі виявився бабієм. Окрім мене у нього було ще три «коханих», які чекали своєї черги.
Після усіх цих невдалих спроб завести нормальні стосунки, я розчарувалася в чоловіках. Зустріти когось адекватного взагалі не представляла можливим. Та схоже доля вирішила мене трішки порадувати. На весіллі я познайомилася з Кирилом. Хлопець був запрошений зі сторони нареченого. Раніше ми не зустрічалися, але після знайомства уже не розлучалися.
Кирило проявляв мені знаки симпатії цілий вечір. Після святкування відвіз мене додому й попросив номер телефону. Не встигла я зайти у квартиру, як отримала від нього романтичне повідомлення. Я відчувала себе 16-річним дівчиськом, яке вперше закохалося.
Зустрічатися ми почали одразу. Це були прекрасні стосунки, я давно не відчувала себе такою коханою. У Кирила були усі якості справжнього чоловіка: уважний, самостійний, щедрий, добрий, веселий. Він сподобався усім моїм подругам й навіть моя вибаглива мати цього разу розтанула та не змогли знайти в ньому нічого поганого.
На пів року наших стосунків хлопець вирішив влаштувати мені сюрприз. На мене чекала романтична вечеря на двох. Він винайняв цілий ресторан, зустрів мене з букетом моїх улюблених квітів, а після десерту став на одне коліно й запропонував вийти за нього заміж. Я так довго чекала цієї миті у своєму житті, а коли це нарешті сталося, розгубилася й навіть розплакалася. Звісно, що відповідь була стверджувальною.
Весілля ми запланували через три місяці. Роботи буле доже багато, а я навіть не знала з чого розпочати. Тоді Кирило запропонував дещо відволіктися, зібратися з силами, й поїхати до нього в село. Той факт, що мій хлопець проживав у сільській місцевості став для мене відкриттям. Я думала, що він місцевий. Мені було цікаво поглянути на життя хлопця, тому я погодилася.
Коли ми прибули на місце, нас зустріла якась непривітна жіночка. Як виявилося це була моя майбутня свекруха. Лариса Романівна не надто зраділа гостям. Без зайвих церемоній, вона повідомила, що їсти нічого, а роботи багато. Та ми ж не їсти приїхали. Мене відправили на кухню, готувати вечерю на всю сім’ю, а Кирило пішов допомагати матері на городі.
Не так я собі уявляла своє знайомство з ріднею чоловіка. Я не знала з чого розпочати. Правду кажучи, кухня це не моє. Зазвичай я замовляю доставку їжі або вечеряю з подругами в ресторані. Так-сяк посмажила картоплю, більшість якої згоріла. Лариса Романівна, коли побачила моє творіння, прямо заявила, що я безрука й сама стала до плити.
Я просто не розуміла, як поводити себе з цією жінкою. Їй нічого не подобалося, вона постійно бурмотіла щось собі під ніс. Коли я намагалася з нею поговорити, не було жодної реакції.
Вранці мене підняли з ліжка о 5 годині. Свекруха заявила, що я повинна нагодувати худобу, перемити посуд, приготувати сніданок, подоїти корову й ще багато іншого. Коли я попередила, що нічого з цього робити не вмію, вона буквально накинулася на мене з докорами:
-Дорогенька, а як ти збираєшся з нами жити? Думаєш все скинути на мої плечі? У нашій родині ніхто лінивців не признає. Або роби, або на вихід.
-А хто вам сказав, що я збираюся з вами жити? Знаєте, я навіть рада, що познайомилася з вами зараз. Не доведеться скасовувати весілля на яке ми ще нікого не запрошували. Передайте своєму сину, що сільське життя мені не до вподоби.
Я повернулася додому, а Кирило мені навіть не зателефонував. Засмучуватися не стала, колись прийде і моя субота.
