Моє життя не можна було назвати легким, безхмарним, чи навіть хоч трішки щасливим. Хоча ні, певно що збрешу. Воно було щасливим. Адже я мала дитину. Чудову дівчинку, яка давала мені наснаги підійматися кожного разу, коли падала на коліна, там думала, що більше так не можу. Почалось все з того, що я зустріла чоловіка своєї мрії. Найкращого, найнадійнішого в цілому білому світі. Певно, аби я тоді мала не настільки рожеві окуляри, то може змогла б розгледіти хоч частинку нікчемності в тій людині. Та звинувачувати його, в тому, що він такий, як він є – марна справа. Він же мене в це все насильно не втягував, я добровільно пішла. Ба навіть хотіла того.
Познайомились ми в університеті. Він був на третьому курсі, я на першому. Навчався він на інженера. Перспективний, хіба ні? На зовнішність також не жалівся, та на додачу спортом займався. Дівчачою увагою обділений не був, та обрав з поміж усіх свою нічим непримітну Олю. Ми то зустрічались, то розбігалися. постійні ревнощі з обох сторін, непорозуміння та цілковита недовіра. Певно, з юнацької недосвідченості з таким хитким грунтом повним непорозумінь ми вирішили одружитись, адже це мало ніби зробити наші відносини міцнішими. Та ні хто нам не пояснював раніше, що шлюб це не гарант міцних відносин. Зазвичай навпаки під тиском шлюбу та відповідальності все тільки стає гірше та повністю розвалюється. Куди там було розуміти. В нас палало кохання, та не здавалось найкращим варіантом. А потім я завагітніла. Тоді точно все мало налагодитись, думала я. Та і від Сашка частенько чула, що ось тепер у нас точно все буде добре. Татко буде любити своїх дівчаток, ні в чому не буде відмовляти.
Сашко був з міста, а я з села. До того ж із села в іншій області. Приїхала до Києва, щоб навчатись аж із Чернівці. Моє рідне село було аж на самому кордоні. Воно було манюньке. Практично всі в ньому їздили на заробітки до сусідніх країн, тож молоді там не було, зазвичай тільки похилі люди. Сашкова ж родина була досить заможною. Мали гарну квартиру, машину. Мене сприйняли не дуже охоче, та куди було діватися. Нам відразу на весілля подарували своє житло. Однокімнатну смарт квартирку. Чому не більшу? щоб був стимул працювати та прагнути до чогось більшого. На Весільні гроші ми зробили ремонт та купили речі для малечі. Спершу й дійсно все ніби налагодилось. А коли почали лізти проблеми, де взяти гроші на памперси, харчування. Собі на продукти та одяг? Так, наші рідні допомагали, та того було мало. ми самі мали про себе піклуватись.Сашко ж був зайнятий самолюбуванням, а я доглядом за дитиною. недоспані ночі зробили з мене ще ту красуню. Я помітила, що Сашко вже не так відноситься до мене, а потім й взагалі побачила, що він знайшов собі іншу. Мене роздирали ревнощі, тривога та нерозуміння як бути далі. В паніці я розповіла все свекрусі. Хоч та і не любила мене, та пообіцяла поговорити з сином. Як не крути, а він був батьком, та мав піклуватись хоча б про дитину.
– Ти що, геть сором втратила?! Розповідаєш моїм батькам про наші відносини?! Розказала матері, який я в ліжку? Чи це на десерт лишила?!
– Сашо, я попросила в неї допомоги. Ти мене геть не слухаєш, тобі ж все одно на нас з малюком, в той час, як ми тебе потребуємо як ніколи…
– Та мені все одно! Взагалі, час би тобі вимітатись з мого житла, скільки можна в мене на шиї сидіти?
– Та що ти таке кажеш? куди ж я піду з малою дитиною в чужму місті?! В решті решт ми з тобою одружені, це твоя дитина! Сашо!
Той тільки відмахнувся вді мене рукою, пішов геть з дому, гадаю, до коханки. Останній час вдома він рідко ночував. Мені нічого не залтшалось, як дивитись на зачинені двері, обіймати маленьку донечку та плакати. Йти мені було геть нікуди, а зізнаватись батькам як все насправді – непомірна розкіш. Вони собі там волосся на голові від нервів рвати будуть.
Зранку я зібрала наші з доньклю речі, та перш ніж залишити квартиру поїхала поговорити із свекрами. Мені не залишалось нічого, як попросити пр підтримку на перший час. Вони бачили, що з Сашком все втрачено, у нього тепер в голові самі лише зависання з дружбанами в клубі. Вони не могли кинути малечу на призволяще. Вони орендували мені за свій рахунок квартиру на три місяці. Свекор допоміг влаштуватись на більш менш нормальну роботу, а свекруха доглядала онучку, поки я працювала. Від Сашка новин не було. Я не впевнена, що той хоч помітив, що ми переїхали. Офіційно ми досі були одружені.
Завждяки підтримці я змогла надалі самостійно оплачувати квартиру та купувати необхідне. Свекруха приглядала за малечею, аж поки та стала достатньо дорослою, щоб піти до садочку на весь день.
Я сиділа на роботі, перевіряла записи лікаря на наступний місяць, та все думала про Сашка, та як можна було зв’язати себе з такою безвідповідальною людиною? Донці вже сім років, батько живе в одному з нами місті, та жодного разу не прийшов її перевідати. Він навіть у батьків не питав, чи все нами добре. Мені ставало інколи так гірко на душі. Особливоколи Меланка питала, де її тато, чому йому все одно на нас? Для моїх рідних історія була трішки іншою, ми ніби вирішили просто розійтись, бо нічого не клеїлось, Сашко ніби виплачував алімени на дитину, інколи з нею зустрічався. Їм було так легше все переснести. В інакшому випадку, батьки наполягали б, щоб я повернулась додому. ЦЬого я точно робити не хотіла. ТАм окрім заробітків е дуже роботи є, а я хотіла дати дитині нормальний старт для життя, не такий, як мала я. Тут з ним могли допомогти її бабуся та дідусь. Не дивлячись на дивні відносини, вони дуже любили онуку.
Того дня я звільнилась раніше. Було свято, та лікар запропонував підвезти додому, ми жити в одному районі, а я мала щей великі торби додому нести. Коли ми під’їхали до під’їзду, я побачила батьків Сашка, вони тримали пакет з гостинцями для Меланки. Ніколи не приходили з пустими руками. З ними стояв ще хтось. В старій куртці, бружне волосся. Коли я підійшла блище, то ледь впізнала в тому чоловіку Сашка. Вперше за стільки років прийшов до доньки. Та як вдало. Лікар, який мене підвозив, наполіг підняти сумки. Він був справжнім джентельменом. Про це знав свекор з дружиною, та не Сашко. Той з психами розвернувся, та пішов геть. А я й рада. Всі трішки помовчали, а я вирішила перервати тишу, ат запросила всіх випити чаю з тортиком.
Та зустріч з моїм так званим чоловіком стала останньою. Більше я нічого не чула, та не бачила його. Донці в кінець кінців довелось розповісти правду. Їй деякі речі були явно незрозумілими, та то пусте. Зрозуміє, як виросте. Сподіваюсь моя історія стане для неї повчальною, та вона не стане чинити як я по дурному.
