Іван давно не може порозумітися з сином. Упустив він той час, коли потрібно було виховувати малого. Все робота та турботи. Не встиг й оком зморгнути, як Давид став підлітком. Постійно закривається у своїй кімнаті, не хоче розмовляти, приносить погані оцінки. Катерина Олександрівна, класна керівничка, телефонує до Івана кожного тижня, щоб розповісти про чергову витівку учня.
Не приємно татові слухати таке про свою дитину. Ну чому так важко бути слухняним та зробити хоч щось аби батьки тобою пишалися? Дружина вважає, що Ваня сам винен. Потрібно було звертати увагу на дитину та дбати про його виховання, коли ще в колисці спав, а не коли вже дівчатами почав цікавитися.
Якось прийшов Іван з роботи дуже втомлений. День не задався, дружина до тещі поїхала, а тут ще син попросив у щоденнику розписатися. Відкрив й жахнувся – три двійки в один день та ще й зауваження по поведінці. Не стримався, розлютився, й почав сварити сина:
-Та хіба ж можна бути таким нетямущим? Скільки ти вже в нас з мамою крові випив! Мені соромно твоїм татом називатися!
Після останніх слів, що так легко вилетіли з його уст, Ваня зрозумів, що наговорив зайвого. Давид уже замкнувся у своїй кімнаті, говорити відмовитися. Вирішив тато дати йому час заспокоїтися.
Вранці пішов будити сина до школи, проте Давида не було. Зникли деякі його речі, ноутбук та телефон з навушниками. Іван зателефонував до школи, запитав чи є його син на уроках. Коли почув, що він не з’явився, одразу захвилювався. Мало яких дурниць може наробити підліток.
Зателефонував до дружини, про все їй розповів. Через пів години мати хлопця була вже вдома. Вдвох прийнялися шукати сина. Їздили по його улюблених місцях, телефонували до друзів з якими Давид дружив. Ніхто не знав, де той знаходиться або просто не хотіли розповідати. В поліцію звертатися рано, все одно заяви не приймуть.
Шукали до пізньої ночі. Іван відчував себе винним, молив бога аби Давид знайшовся. Якщо з сином щось станеться, ніколи собі не пробачить. Дружина з ним не розмовляла, хоч і не звинувачувала, проте відчував на собі її важкий погляд. Сну не було, обоє сиділи на телефоні, раптом знайдеться. Вранці продовжили пошуки, подали заявку на радіо та телебачення.
Другий день пошуків результатів не дав. Втративши надію на те, що все закінчиться добре, змучені батьки, домовилися, що з самісінького ранку підуть до поліції. Близько 12 години ночі у двері подзвонили.
Іван зірвався зі стільця й побіг відмикати. На порозі, цілий та неушкоджений, стояв Давид, винувато опустивши очі. Батько кинувся обіймати сина. Він ще ніколи не був таким щасливим, як тієї миті. Просив пробачення, обіцяв більше ніколи з ним так не розмовляти. До обіймів приєдналася заплакана мати, попросила сина більше ніколи так не робити.
Хлопець смачно поїв, прийняв душ, попросив у рідних пробачення й пішов до своєї кімнати спати. Через пів години він мирно сопів, вкриваючись ковдрою з головою. Звичка, яка залишилася ще з дитинства. Іван зайшов у кімнату сина тихесенько, присів на край ліжка та накрив малого ще й пледом, щоб не замерз.
Сидячи у тиші кімнати, спостерігаючи, як його єдиний син відпочиває, Ваня досі відчував провину за свої слова. Він був поганим батьком для своєї дитини, але відтепер все зміниться. Більше ніколи Давид не матиме потреби йти з дому, він стане для сина найкращим татом у світі.