Я вийшла заміж в досить зрілому віці. Мій годинник перевалив за 30, коли зустріла Руслана. Чоловік був старшим від мене та чотири роки. Довго ми не зустрічалися. Спершу спробували жити разом, так сказати, перевірили один одного у побуті. Коли зрозуміли, що разом нам добре й з деякими звичками один одного цілком можна миритися, вирішили узаконити свої відносини.
Ніяких гучних святкувань не робили. В нашому віці це все зайве й навіть певною мірою дивне. Розписалися в РАГСі, а потім відзначили з батьками та друзями в ресторані. Без традиційних викупів, конкурсів та тамади. Від того наше життя ні кращим, ні гіршим не стало.
Після одруження одразу задумалися над поповненням. На той час Руслан займав досить високу посаду, тож проблем із фінансами бути не повинно. На моїй роботі новині про декретну відпустку не зраділи. Я була цінним співробітником, тому начальник не на жарт розлютився, коли довідався про моє особливе положення. За законом мені передбачалася оплачувана трирічна відпустка. Та начальник чітко дав зрозуміти, що вийти я повинна раніше, якщо хочу зберегти свою посаду й залишитися на гарному рахунку.
Після народження Данила, я почувала себе прекрасно, син теж ніяких проблем зі здоров’ям не мав. Ріс так, як потрібно, гарно набирав вагу й був активною та допитливою дитиною. До року ми були на грудному вигодовуванні, а потім перейшли на суміші та звичайну їжу. Я більше не була прив’язана до сина тож змогла поговорити з чоловіком стосовно повернення на роботу. Руслан не заперечував, сказав, що підтримає будь-яке моє рішення.
Оскільки Данилу був лише рік до дитячого садочку ми піти не могли. Та й взагалі я не підтримую цю ідею. Вважаю, що дитині краще рости та виховуватися вдома. Знаю безліч історій, коли батьки негативно відгукувалися про вихователів та методи виховання своїх дітей. До того ж малюки, які відвідують дитячий садок досить часто хворіють, а я не хотіла такої участі для своєї дитини.
Батьки чоловіка жили недалеко від нас, обоє уже пенсіонери. Ми вирішили звернутися до них по допомогу. Вони погодилися сидіти з онуком, поки ми працюватимемо. Усі залишилися задоволені. Рік ми жили за домовленістю й ніхто не скаржився. Та чим більшим ставав Даня, тим частіше свекруха заводила розмову про те, що сина варто віддати до дитячого садочку.
Я не розуміла до чого усі ці розмови, адже чітко висловила свою позицію й сказала, що Данило не буде туди ходити. Коли вона почала говорити про підготовку, спілкування та адаптацію стало ясно щось тут не так. Свекор підтримував свою дружину й співав ту ж пісню. До прикладу, він розповідав про Руслана, який гарно ладив з іншими дітками та з радістю пішов до школи, без страху та хвилювання.
Ми декілька разів мали суперечку стосовно відвідування садка, а потім батьки Руслана заявили прямо – вони не хочуть більше сидіти з Данилом. Свекруха скаржилася на хворе серце, а свекор на біль у колінах. Вони не встигали за малою дитиною та й син часто вередував. Траплялися випадки, коли їм було незручно за поведінку онука. Нас поставили перед фактом: з понеділка дитина повністю на нашій відповідальності.
На разі я дуже зла та сердита. Як виходити з ситуації, що склалася, гадки не маю. Мої мама з татом живуть далеко, тож не зможуть приглядати за Данею, інших рідних у місті немає, а залишати сина з кимось чужим я не можу. Мені доведеться піти з роботи, якщо не знайду інший вихід до понеділка. Чоловік лише розводить руками, на батьків він вплинути не може. Як тепер бути?
