Я народилася у звичайній родині. Мої батьки не були заможними людьми та на життя ми не скаржилися. Було що одягти, що поїсти й де жити. Невже для нормального життя потрібно більшого? Коли я підросла й вступила до університету, батьки задумалися про моє майбутнє.
Вони знали, що заміжжя це лише питання часу. Їм не хотілося, щоб я з чоловіком переїжджали з квартири на квартиру все життя збираючи на власне житло. Тому було прийнято рішення – поїхати на заробітки. Мене залишили під наглядом тітки, а самі відправилися на роботу.
Усі чотири роки поки я навчалася, мама з татом працювали, не покладаючи рук. Тож на випускному я отримала дуже щедрий подарунок – ключі від власної однокімнатної квартири.
Схоже, вони таки мали рацію. Практично через три місяці після випускного мій хлопець Кирило запропонував одружитися. Ми зустрічалися уже не перший рік. Я знала його, як себе, й була щасливою поруч нього. Тому нікого не здивувала моя відповідь «так».
Коли постало питання про весілля, батьки Кирила категорично відмовилися брати участь у підготовці до свята. Вони скаржилися на своє непросте життя, постійно повторюючи, що не мають грошей. Я була не проти відмовитися від святкування, адже можна просто розписатися. Та мої батьки наполягли на весіллі. Вони хотіли бачити свою доньку у весільному вбранні й зробити все, як годиться. Звісно, що свято вони нам зробили своїм коштом.
Після одруження Кирило переїхав жити до мене. Наше життя потекло звичним річищем. Робота, дім, робота. Через два роки після одруження Я дізналася про свою вагітність. Ця новина принесла неабияку радість у нашу родину. Правда батьки чоловіка й цього разу були невдоволені. Вони заявили, що ми невчасно вирішили завести дитину. Як ми житимемо з немовлям в однокімнатній квартирі.
Свекруха прямим текстом мені заявила, що я повинна вмовити своїх батьків помінятися квартирами. У них велика простора трикімнатна квартира. Для чого їм такі хороми, якщо доживати віку можна й в однокімнатній. Тоді я не втрималася й запитала, а чому б їй нам не допомогти. Мої батьки купили квартиру, хоч і однокімнатну, зробили нам весілля, а що дали вони?
Свекруха неабияк розізлилася на мене за правду. Образилася й сказала, що ноги її в нашому домі не буде. Адже я така невдячна егоїстка, яка думає лише про себе. Саме дивне, Кирило став на її бік. Він теж вважав, що моїм батькам варто відати нам свою квартиру. Я категорично проти цієї вигадки. Тепер у нашому домі кожен день лунає сварка. Мені б не хотілося втратити чоловіка, через забаганки свекрухи, але й ображати своїх батьків я не дозволю.
