Софія Василівна була шанованим лікарем. Усі в місті знали її й при зустрічі віталися, кланяючись. Стільком людям допомогла, ніколи нікому не відмовила. Та мала жінка один недолік – пихатість. Вважала, що живе краще інших, бо на це заслуговує. Не вміла вона і язика за зубами тримати. Що бачила, те і говорила.
Чоловік Софії Василівни працював архітектором. Професія у нього поважна, важлива. Саме через це вона й вийшла за нього заміж. Перспективним був її Микола. Пощастило жінці не лише з перспективною професією чоловіка, а і його характером. Хорошою людиною був Микола Іванович. В усьому дружині допомагав, ніколи кривого слова не казав. Та якщо вже буди до кінця відвертими – главенство у сім’ї чоловік відав дружині.
Добре жило подружжя, заможно. Ні в чому собі не відмовляли. Софія Василівна хоч й була шанованою жінкою, а подруг практично не мала. Ніхто не міг витримати складний характер жіночки. Ніхто, окрім їхньої сусідки – Поліни Миколаївни. От частенько бувало, що заходила Софія Василівна в гості до подруги, а там як завжди. Діти бігають, кричать, пищать. В домі безлад, їсти нічого, а мати не сварить їх. Не привчає до порядку, а тільки радіє.
-Не розумію я, Полю, чому ти їм нічого не говориш? Вони виростуть якимись дикунами, соромно буде в люди випустити. Ти б дівчат до порядку привчали, а то заміж ніхто не візьме. Та й старший уже міг би тобі фінансово допомагати. Чому ти його не відправляєш в самостійне життя?
-Не розумієш ще ти, Соню, материнських почуттів. От коли народиться у тебе дитятко, теж свого балуватимеш.
-Це вже ні. Мій знатиме порядок ще з пелюшок.
Свого первістка Софія Василівна народила у досить поважному віці. Михайлик став її найбільшою розрадою та радістю у житті. Здавалося, що вона навіть характер свій змінила. Стала більш м’якою, чи що.
З дитинства хлопчик ріс в оточенні любові та вседозволеності. Мав найновіші іграшки, усі його забаганки виконувалися одразу. Чоловік неодноразово казав Софії Василівні, що розпестить вона сина, потім будуть маятися. Та жінка не слухала, робила по-своєму.
Про порядок хлопець знав добре. Завжди ходив чистенький та охайний. Коли виходив гратися на дитячий майданчик, то не знав чим себе зайняти. Сусідські діти бігали, стрибали, лазили по деревах, валялися в пилюці. Поверталися додому, зліплені з болота, а Михайлик посидів тихенько на лавочці, подивився на це божевілля, та й додому. Як чистеньким виходив, так чистеньким й повертався.
А мати вже не може нахвалити своєї дитини. Одразу біжить до Поліни Миколаївни ділитися новими досягненнями сина. То її Міша перше місце в олімпіаді з математики зайняв, то на спортивні змагання поїхав. І вчителька його хвалить, а мамі приємно те слухати. Вона аж розквітає, коли чує щось хороше про свою дитину.
Поліна теж щиро радіє, що у подруги росте такий чудовий син. Про її дітей ніколи нічого хорошого не говорили, але мати й без того знає, що її діти найкращі. Софія Василівна ж бачить інше й не втомлюється повторювати сусідці:
-Полю, тобі б теж не завадило за своїх взятися. Ну що з них буде. Тільки й знають, що гасати та в пилюці валятися. Я ж не для того, щоб тебе образити, добра тобі в майбутньому бажаю. Як зараз не покажеш, хто в домі головний, то на старість років й стакана води від них не діждешся.
Сусідка не ображається на подругу. Вірить у щирість її намірів, але виховувати дітей по-іншому не збирається. Коли, як не тепер, вони матимуть можливість відчути смак дитинства й награтися. А бути дорослими й відповідальними їх життя навчить.
Час швидко збіг. Діти виросли. Діти Поліни Миколаївни уже працюють, дві старші дочки вийшли заміж, живуть окремо. Сини залишилися біля матері. Працюють, допомагають неньці фінансово та й роботи по дому не цураються.
Софія Василівна невимовно радіє, що її Михайлик теж став лікарем. Шкоди, що чоловік до цього моменту не дожив. Щоб син мав роботу, вона вступила своє місце йому. Раніше вийшла на пенсію, а Михайлик вийшов на роботу замість неї.
Коли сусідки зустрічаються Софія Василівна знову береться за старе:
-Ой, Поліно, казала я тобі пильнувати дітей. От що вони досягли у своєму житті. Дочки у декреті сидять, рахуй, на шиї у чоловіка. Самі нічого не мають. Хлопці теж нічого путнього не роблять.
-Чому ж це. Владислава закінчила ліцей, вона у мене так смачно готує, що пальчики оближеш. Коли вийде з декрету, повернеться на роботу. Алла вихователькою у дитячому садку була. Діти та батьки її люблять. Правда, зарплата невелика, але ж повага від людей неоціненна.
Микола у мене будівельник. Кожного дня важко працює, щоб принести додому яку копійку. Іван тракторист. Він тобі із закритими очима трактор полагодити може.
-Та хіба ж це професії. От мій Михайло лікарем став, як і мати. Уже декілька вдалих операцій провів. Начальство його хвалить й пророчить йому велике майбутнє. Тобі й не уявити, як я ним пишаюся.
-Я рада за тебе, Соню. Дійсно рада. Нехай у Михайла все в житті складається якнайкраще.
Через рік родина Софії Василівни теж поповнилася. Михайло привів у дім невістку. Діана дівчина хороша, хазяйновита. Й приготувати може, й прибрати. От і жінку порадувало подружжя, вона тепер бабуся. Онучок народився, викапаний батько. То Софія Василівна і за його виховання прийнялася. Якось гуляла з онуком у дворі. Було зимно, Поліна Миколаївна поверталася з магазину, підковзнулася, впала й виламала ногу. Софія Василівна одразу побігла до хлопців, кликати на поміч. Микола та Іван були вдома, підняли маму на руки й повезли у лікарню.
Новини невтішні. Доведеться робити операцію, а вона дорого вартісна. Діти віддали усі свої заощадження, щоб допомогти матері. Разом склалися, а чого бракувало, Софія Василівна доклала. Після операцію на Поліну Миколаївну чекав тривалий процес реабілітації. Хлопці доглядали маму самостійно. Годували, носили на руках з кімнати в кімнату, купали у ванній й гуляла на свіжому повітрі.
Коли Михайло побачив, як панькаються зі старою сусідкою, диву давався. Чи не легше відправити її у пансіонат для старих людей. Навіщо так мучитися. Софія Василівна навідувала подругу кожного дня. Бачила, як сини хвилюються та допомагають. Мабуть, вперше у своєму житті вона похвалила сусідських дітей.
-Полю, які ж у тебе діти молодці. Он сини не відходять й доньки кожного дня навідуються. Смаколики привозять. А я ж все життя тобі говорила, що їх виховувати потрібно, а воно, бач, як вийшло. Вони й без строгого виховання людяними виросли.
На літо Поліна Миколаївна уже ходила самостійно. Кістка зрослася правильно, тож старенька могла гуляти без палички. Поки одна подруга відчувала себе бадьорою та сповненою сил, Софія Василівна потроху здавалася. Старенькій важко було підійматися східцями. Вона почала забувати, де що поклала. Та й серце частенько боліло. Якось розповіла про свої хвороби сину, так той лише відповів:
-А що ти хотіла, мамо, це старість.
-То може візьмеш мене у лікарню на обстеження?
-Ти хочеш, щоб твої колишні колеги побачили тебе такою немічною та старою?
Софія Василівна дивилася на сина й не впізнавала власної дитини. Коли він став таким черствим та жорстоким? Через кілька тижнів після їхньої розмови, жінку вдарив інсульт. Вона потрапила до лікарні. Дякувати богу, що вчасно привезли. Сини Поліни Миколаївни постаралися. Після лікування Софія Василівна не відчувала лівої сторони. Їй було важко ходити та розмовляти.
Вона була певна, що невістка та син подбають про неї. Та одного вечора Михайло заявив:
–Мамо, ми порадилися з Діаною та вирішили, що тобі буде краще у домі для літніх людей. Я вже там був, дивився на умови. Там нові кімнати, гарне триразове харчування та й компанія твого віку.
-Хіба ж я вам тягарем стала? – образливо запитала Софія Василівна.
-Діана знову вагітна. Куди нам всім тулитися у трикімнатній квартирі. Син підростає, йому окрема кімната потрібна. А тобі там добре буде, ми тебе навідуватимемо.
Софія Василівна проплакала усю ніч. Вона не хотіла покидати рідних стін, не хотіла доживати віку біля чужих незнайомих людей. Чому син так жорстоко з нею вчиняє, хіба ж вона йому не догоджала все життя. Вранці старенька пішла до сусідки, своєї доброї подруги, попрощатися.
Поліна Миколаївна не вірила власним вухам. Як же це так, щоб рідну матір та з дому виселяти. То й що, що невістка вагітна. Поліна Миколаївна все своє життя прожила з чотирма дітьми у двокімнатній квартирі й усім місяця вистачало.
Микола та Іван, коли почули, що тітку Софію так ображає рідний син, пішли розбиратися.
-Та як же це так, Михайле? Твоя мама весь вік на тебе пропрацювала. Ти ж завжди мав все найкраще, завдяки їй. І вивчився, завдяки їй, житло роботу маєш, завдяки їй і це така дяка мамі за допомогу? Серця у тебе немає!
-Ти, Миколо, у мою сім’ю не лізь. Якщо ви з братом свою маму доглядали, бо не могли собі дозволити оплатити їй місце у такому ж будинку, то це не означає, що я такий же бідний. І я краще знаю, що моїй матері потрібно.
-Людяний син їй потрібен, от тільки запізно.
Того дня сусіди бачили Софію Василівну востаннє. Нікого не послухав Михайло відвіз матір. Недовго вона тужила та плакала. Через тиждень померла від повторного інсульту. Ось так весь вік прожила заради дитини, а на старість років померла у чужих стінах біля незнайомих людей.
