Після того, як я переїхав жити о міста остаточно, то рідко з’являвся вдома, в селі, тож всю роботу виконувала мама. Тата вже деякий час немає… Навесні вона самотужки шукала тракториста, який оре та заволочить город. Сама відкопувала грядочки, з сусідками саджала городи, обходила їх… Заготовлювала сіно для худоби також самостійно. Той, хто ніколи не жив у селі може сказати що то дрібниці, та все далеко не так. Це титанічна праця, яка ніколи не закінчується. Зробив щось одне – з’являється інше. Можу порівняти із брудним посудом в рукомийнику коли маєш велику родину. І око вже сіпається від того, та зробити треба.
До села я не їздив вже з рік, мабуть. З того часу, як знайшов роботу. Все понаднормові, купа роботи яку ні хто до мене розгрібати навіть й не збирався. Та то нічого, така праця дала мені можливість дізнатись багато нового. З мамою весь цей час я спілкувався телефоном, інколи навіть по відеозв’язку виходило.
Ось нарешті мені дають повноцінну відпустку, та я планую поїхати до мами на весь термін. Разом із собою беру наречену. Час їм все ж таки познайомитись, невдовзі родиною станемо. Про наш приїзд вирішив нікого не попереджувати, зробити сюрприз хотілось.
Виїхали з міста ще коли було темно.Дорога далека, можливо до обіду доберемось. Взяли із собою цілу торбу гостинців. Кохана купила подарунок, сумочку, здається, черевички та кашемірове пальто. Грошенят явно не пожаліла. До того ж знаю, мама завжди про таке мріяла, та ніколи не могла собі дозволити. То все йшло на побудову будинку, потім батька не стало, вона сама ростила мене, ось так і минула її молодість.
Коли ми приїхали, мама аж запищала.
– Синочку! Любий, як давно я тебе не бачила! А статний який став, змужнів! По камері геть не такий. Ой, як же я скучила! Йди обійму ще разок, емоції так і хлинуть!
– Мамо, чекайте, ще задушите! Я ж не залізний, а у вас руки міцні, молоді хлопці позаздрять!
– Ой не прибідняйся. Тюхтій! – Вона чмокнула мене ніжно в щічку та засміялась. Мені так добре, тепло на душі стало. Давно вже подібного не відчував. Скучив за домом.
Після наших обіймів, я познайомив наречену з мамою, вона подарувала подарунки, відразу наполягла, щоб мама приміряла. Вона хоч й соромилась, та було помітно, що речі дуже сподобались. Ще б пак!
Мама знайшла нам старі речі перевдягнутися, Оля лишилась вдома готувати вечерю, а я із мамою пішов на вулиці працювати. Вже навіть і за такою працею скучив. Після шумного міста, в селі навіть працюючи відпочиваєш.
– Ну що, сину, розповідай, як ся маєш, що нового? Наречена в тебе така красива, привітна. Мені подобається.
– Мені вона теж подобається, брехати не буду.
– Ой дурень. Ці твої жарти нікуди не поділись.
– Так, а куди ж їм діватись. Тим паче що від тебе перебрав.
За невеличкими жартами, ми переробили багацько роботи, навіть не помітили, як стемніло. Час йти вечеряти, в душ та спати. Завтра новий день, багато нової роботи.
Мама виділила нам окрему кімнату. Колись я сам жив у ній, нічого так і не змінилось. Час йшов швидко. Для мене. Мама ж почувалась геть інакше. Олі, здавалося б взагалі подобалось в селі. Вона гарно водила дружбу із маминою козою, та кішкою. Навіть декілька разів в ліс ходили. Та тут мама вирішила розвіяти нашу ідилію.
– Чуєш, Валерику, ти тіки нічого не подумай, я проти вас нічого не маю, та коли ви вже назад до міста збираєтесь?
– А що, набридли, виганяєш?
– Ну, не те щоб набридли, та краще вже їдьте. Ви молоді, у вас своїх справ повно! Ото їдьте та ними займайтесь, я сама якось тут й раніше управлялась, й зараз зможу.
– Отакої, мамо, а це вже просто ні в які ворота ! – Я награно змахнув сльозу пальцем з ока.
– Ці твої жартики!
– Та ні, справді, що тебе не влаштовує? Ми ж ніби намагаємось чим побільше допомогти, щоб тобі потім простіше було… Вибач, якщо десь накосячили.
– Та ні, синку, я вдячна й тобі, й Олі. Справді. Просто за роки, що живу сама вже звикла все сама робити. В мене є певний графік, все по черзі, нікуди не спішу та все встигаю. А тут ви, як сніг на голову, от мене трішки й вийняло із графіку… Й вам час виділити охота, й роботи повно. Ви рветесь все перероби. Я такого не люблю. Оля на моїй кухні змінили все. Звісно, я розумію, що то не спеціально, та це теж трішки дратує. Ваші ці гарадскіє звички. Митись зранку, ввечері… Наготовлювати купу всього. А нашо? Звари картоплі в мундирах. наріж сала, цибульки та й буде тобі щастя! А, ну вас!
– Ну добре, добре, я тебе зрозумів. Завтра вже поїдемо. Два дні відпустки вже в місті догуляю, так тому й бути. Але ти мене дивуєш!
– О так, любчику, я саме така!
Мама засміялась, похлопала мене по плечу та пішла до курей в хлів. Що ж, такого повороту подій я явно не передбачав. Ніби й дрібниці, чудово її розумію, та якось образливо, чи що. Звісно, я знаю, що мама мене любить, гарно сприйняла наречену, та вона щойно випхала нас геть зі свого будинку! Уявляєте?! Рідна мати! Оце так і вези їй смаколики, подаруночки дорогі! Тьфу! Такого характеру е пошукати треба.
