Дружини моєї не стало близько двадцяти років тому. Я дуже важко переніс втрату коханої. Мене, після її відходу, на нервах за втратою підкосила хвороба, після якої я не отямився й досі. Не можу ходити, пересуваюсь на візочку. Хоча б яку реабілітацію не проходив – все дарма. Лікарі сказали, що проблема не в м’язах, а в моїй голові. Проте й психологи розводили руками.
Маю я двох синів. Обоє одружені, старший чекає на первістка. Хлопці жили окремо на орендованих квартирах. Частенько до мене в гості навідуються, приносять продукти та медикаменти. Це, звісно, все дуже добре, проте спілкування мені вкрай не вистачало. Що ж я цілими днями роблю… Дивлюсь телевізор та п’ю чаї. Навіть друзів не маю, щоб було кому подзвонити. Інколи дуже смуток затягує. Здається, що було б краще тоді із дружиною. разом піти.
Та ось, нещодавно, до мене прийшов в гості старший син. Він був якийсь знервований, щось хотів чи то запитати, чи то сказати. Ледь витягнув із нього слова. А все було так просто. Він хотів, аби я продав квартиру та гроші розділи навпіл. У нього ж родина збільшується, треба йому тепер за власне житло дуже швидко думати, а грошей на купівлю не вистачає.
Після довгих роздумів я все ж таки погодився. Доведеться із меншим сином ще обговорити, адже в цій квартирі є і його частка. Та йому теж немає де жити.
Довго ми думали як краще зробити, та врешті вирішили, що старший просто через п’ять років віддасть грошима частку меншому брату, а мене забере до себе жити. Вони ж планували велику квартиру купувати, мені місце знайдеться. Якщо я йду їм на поступки, то вони мають так само зробити.
Дружина сина було трішки сперечалась, та врешті зрозуміла, що їй це тільки більш вигідно, зможе в майбутньому малого під моїм наглядом залишити. Вже через місяць ми всі разом заселились у квартиру. Вона була дійсно простора та широка. Мені виділили кімнату із панорамними вікнами та невеличким балкончиком. А згодом народився й малюк. Няньчитись мені з ним було саме задоволення. Навіть почав забувати колишні незгоди.
Так, у нас не буває так, щоб геть без сварок. Та куди ж без цього? Всі ми живі люди, у кожного своє бачення світу. Та то пусте. Головне, що ми можемо знайти компроміс. Не завжди все так погано, як розповідають люди. Просто інколи не потрібно впиратись рогами, а знайти компроміс. Ось це і є секрет спільного проживання двох родин в одній квартирі.
