Моє заміжжя не можна назвати вдалим. Артур, мій чоловік, не прагнув якихось особливих досягнень у житті. Працював охоронцем, отримував мінімальну заробітну плату, за хатню роботу взагалі ніколи не брався, бо вважав, що це жіночі справи. Після роботи повертався додому, вечеряв й завалювався на диван до телевізора.
Ми жили радше, як сусіди, а не подружжя. Я не могла з ним порадитися, чи просто поговорити. Артур не люби усілякі ніжності та побачення. Як жінка, я не отримувала від нього взагалі нічого. Слушним виникає запитання, чому ми взагалі одружилися? Так сталося, що після кількох побачень я дізналася, що вагітна. Сталося це випадково, дитину ми не планували.
Коли я повідомила хлопцеві про свій цікавий стан, йому, як і годиться, нічого не залишилося, як зробити пропозицію. Ми розписалися, святкування не було взагалі ніякого. Й тільки після цього почали жити разом. Тож у мене не було можливості заздалегідь дізнатися про особливості життя з цим чоловіком.
Чесно кажучи я довгий час сподівалася, що народження дитини змінить Артура. Він подорослішає, візьме на себе відповідальність за матеріальну сторону сім’ї й почне мені допомагати з хатніми справами.
У нас народився син Тимур. Моє життя кардинально перевернулося з ніг на голову. Діти – це велике щастя та велика відповідальність. Весь свій час я приділяла Тимуру, колисала, переодягала, годувала, розмовляла. Батько на сина особливої уваги не звертав. Для нього набагато цікавіше було посидіти в телефоні чи подивитися телевізор. Чудо змін не відбулося.
Зате свекруха ніби прокинулася після зимового сну, згадавши, що у неї є невістка та онук. Візити Руслани Романівни стали надто частими. Жінка приходила нібито допомагати мені з дитиною, а насправді вона перевіряла, як я справляюся з обов’язками матері та дружини.
Їй не подобалося, що дитини я не пеленаю. Стосовно годування, свекруха наполягала аби я вводила дитині прикорм (Тимуру було лише три місяці). Коли ж вона бачила, що я одягаю сину підгузки, так взагалі запротестувала, що я псую дитині здоров’я.
Окрім цього, Руслана Романівна взялася критикувати мене, як господиню. У квартирі часто безлад, холодильник порожній, а посуд не помитий. Вона сказала, що хороша господиня мусить встигати все: і за дитиною приглядіти, і лад в домі навести.
Врешті-решт я не витримала й запитала, а що є у цей час має робити її син, який не має іншого заняття, як відпочинок. Та хто повинен був навчити його самостійно піклуватися про себе, адже йому уже за 30, а він без мене шкарпеток знайти не може. Руслана Романівна не очікувала, що я дам відсіч. Розсердилася й демонстраційно пішла, пригрозивши на прощання.
Наступного ранку я не очікувала на гостей. Подумала, що після нашої останньої розмови свекруха дасть мені спокій, тому здивувалася, коли пролунав вхідний дзвінок. У квартиру зайшли дві жінки, представилися та повідомили, що вони із соціальної служби. На мене поступила скарга щодо злісного не виконання батьківських обов’язків та поганого ставлення до дитини. Я прекрасно розуміла, хто був автором цієї скарги. Хоч жінки й переконалися, що дитина живе в належних умовах й ніякого насильства над сином я не вчиняю, але дали мені перше попередження.
Мабуть, ця ситуація переконала мене, що нічого хорошого на нас з сином не чекатиме, якщо ми залишимося біля Артура. Поки він був на роботі, я зібрала речі й попрямувала на вокзал. Перший час поживу біля батьків, а там влаштуюся на роботу і якось справлятимуся самостійно.
