Свою маму я пам’ятаю уривками. Весела, приємна та дотепна, вона вчила мене читати й обов’язково перевіряла, чи запам’ятовую я прочитане. Ми багато займалися і якщо у мене гарно виходило – проводили вечір разом. Так тривало не завжди. Пізніше у нашому житті з’явився Андрій. Мати сказала, що я повинна називати його татом. Особливого бажання це робити не було, але я не хотіла замучувати маму.
Тато Андрій мені не подобався. Він завжди виглядав набундюченим й сварив матір. Інколи підіймав на неї руку, вона почала багато плакати. Ми більше не читали й не проводили час разом. Натомість у домі почали з’являтися все нові й нові люди. Андрій називав їх гостями. Вони могли затримуватися у нас на декілька днів. Як правило такі посиденьки закінчувалися поліцією та скандалом.
Моя мама змарніла. Я її не впізнавала, та й вона мене теж. Рідко випадала можливість побачити її у тверезому стані. До нас почали приходити люди із соціальних служб. З мамою говорили наодинці, тому я не могла знати причини цих візитів. Поки одного дня вони не прийшли по мене, щоб забрати до дитячого будинку. Я плакала, благала маму не відпускати, вона навіть не дивилася в мою сторону.
У вісім років мені довелося пережити вилучення із сім’ї та навчитися жити за нових умов. Маленька душна кімната, яка була за спальню й доводилося її ділити ще з двома дівчатами. Кухня на якій не можна взяти добавки й потрібно їсти тоді, коли й усі. Спільний одяг та іграшки. Та найгірше – спогади про те, що колись я була щасливою.
Дуже часто інші вихованці говорили, що комусь може пощастити. Вони знали дітей, яких усиновили й тепер ті мають сім’ю. Хоч ніхто й не зізнавався, але всі мріяли, щоб обрали саме його. Я потайки теж почала мріяти. Можливо мене забрали від рідної мами не просто так, а задля того, щоб я отримала нову сім’ю. Мене розглядали декілька разів. Я так старалася сподобатися, але завжди щось йшло не так. Обирали когось іншого.
Щоб не засмучуватися і не думати про причини відмов, вирішила, що варто присвятити свій вільний час навчанню. Я багато читала і, як і вчила мене мама, старалася розповісти сама собі про прочитане. Мої оцінки покращилися, вчителі мене помітили. Все частіше почали ставити в приклад. Я допомагала навчатися молодшим діткам. Мені подобалося бути корисною. Про нову сім’ю більше не думала й саме тоді по мене прийшло подружжя.
Їх звали Олексій та Олена. Було видно, що люди вони заможні. Від Олени так приємно віяло ароматом квітів. Олексій був одягнений у чистесенький гарно випрасуваний костюм. У його начищених туфлях можна було побачити власне відображення. Мене покликали у кабінет директора й саме там я їх вперше побачила.
Нам дозволили поспілкуватися наодинці. Потенційні батьки запитували як я навчаюся, чим захоплююся, чи маю друзів. Були питання й про попередню сім’ю. Про маму я говорила охоче, але вирішила розповісти лише про той період, коли ми жили удвох, до появи Андрія. Коли повернулася директорка, мене відправили до кімнати. Я подумала, що знову не сподобалася.
Через два тижні Олексій та Олена приїхали знову. Цього разу, щоб забрати мене додому. Важко було повірити, що я матиму нову сім’ю. Будинок у моїх батьків був великий. Олена показала мені власну кімнату, запитала чи мені подобається. Сказала, якщо захочу, ми зможемо переробити її на мій смак. Ввечері ми всі разом готували вечерю, а потім грали у настільні ігри.
Кожного ранку я прокидалася вранці, заправляла ліжко, одягалася, заплітала волосся. Тож коли мама приходила мене будити, я вже чекала на неї зібрана та причесана. Ми разом готували сніданок. За столом ділилися планами й бажали один одному гарного дня.
Олексій завозив мене у нову школу. Я гарно навчалася, щоб батькам не було соромно. Не влазила у конфлікти, подружилася з однокласниками. Брала участь в різних конкурсах, записувалася на гуртки. Хотіла знайти для себе захоплення. Я знову відчула, що таке бути щасливою.
Моя радість тривала недовго. Через місяць ідеальні батьки перетворилися на звичайне сварливе подружжя. Олена та Олексій багато сперечалися й звинувачували один одного в чомусь. Я старалася в такі моменти сидіти тихо в кімнаті й не натрапляти їм на очі. Батьки самі мене знаходили. Мама бралася перевіряти щоденник й могла накричати за 9 з математики. Батько просто дратувала моя присутність у домі.
Якось вранці я не встигла зібратися вчасно. Олексій поспішав й підганяв мене. Ми вибігли з дому й на сходах я згадала, що забулася реферат. Попросила його зачекати, але папа дуже боляче схопив мене за руку й штовхнув у авто. На очі набігли сльози, рука боліла, згодом там з’явився синець. Така поведінка стала звичною для нього. Олена бачила це неодноразово, але ніколи не заступалася. Я почала боятися цих людей. Не могла вгадати їхнього настрою й більшість часу проводила у своїй кімнаті.
Я більше не хотіла сім’ї. Навчання погіршилося, додаткові заняття закинула. Вчителі почали викликати батьків до школи через мою неуспішність, кожного вечора мене сварили й могли залишити без вечері. Олексій казав Олені: «А що ти хотіла, коли вмовляла мене брати дитину звідти? Вона виросте такою ж алкоголічкою, як і її мама. Я не збираюся через це червоніти». Вони ще довго розмірковували на моїм майбутнім, а наступного ранку замість звичного маршруту до школи, мене привезли до дитячого будинку.
«Зіпсована» – саме так почали називати мене колишні друзі. Олексія та Олену я більше не бачила. Моє життя втратило сенс. Нічого більше не цікавило. Подружжя, яке погралося в батьків, повернулося до свого звичного життя, а я так і не змогла. Тепер кожного разу, коли я бачила пару, що приїхала забрати ще одну дитину, мене аж нудило від брехні та нещирості. Іншим дітям я ніколи не розповідала, що довелося пережити за той короткий час, що я мала родину. Проте у моїй голові ці спогади залишаться назавжди.
