Іван спостерігав з вікна вітальні, як його донька Софія бавилася в траві, її маленькі рученяmа стискали жменю яскравих кульбаб. Очі дівчинки сяяли від захоплення, коли вона зривала кожну квітку. Саме такі моменти нагадували Іванові про радість, яку принесла в його життя донька, про світло, що пробилося крізь темряву його минулого.
Серце Івана боліло, коли він думав про дружину, яка покинула їх заради іншого чоловіка, коли Софія була ще немовлям. Він залишився сам на сам з викликами батьківства, але присутність Софії стала для нього променем надії. Дівчинка часто складала ніжні букети, даруючи їх батькові з почуттям гордості.
Одного разу, коли Іван був занурений у свої думки, до нього підійшла незнайома жінка. Вона, здавалося, нервувала, коли запитала, чи має Іван якісь плани на найближчу неділю.Збентежений Іван запитав, чи вони знайомі. Жінка зізналася, що ні, але набралася сміливості і пояснила свою ситуацію.
Її звали Надія, і її дочку Олену покинув наречений незадовго до їхнього весілля. Надія відчувала глибоке збентеження, адже всі приготування були зроблені, і вона боялася зіткнутися з осудом гостей. Спостерігаючи за спілкуванням Івана з Софією протягом останніх кількох днів, вона побачила люблячого батька, який поmенційно міг би зрозуміти її скрутне становище. Їй знадобилася величезна мужність, щоб підійти до незнайомця і попросити його про допомогу.
Серце Івана пом’якшало, коли він вислухав благання Надії. Чоловік поспівчував їй і зрозумів важливість її прохання. Він погодився простягнути руку допомоги, розуміючи вагу тягаря, який несла ця жінка. Тоді Іван ще не знав, що це рішення вплине на долю не лише Олени, а й його власну.
Настав день весілля, і Іван супроводжував Олену до місця проведення церемонії, взявши на себе роль нареченого. На його здивування, все пройшло більш гладко, ніж він очікував. Наречений і наречена щиро розмовляли, їхній зв’язок зростав з кожною миттю. Ніхто з гостей не підозрював, що цей союз був першою зустріччю наречених. Софія, прониклива донька Івана, із захопленням дивилася на Олену,відчуваючи щастя, яке випромінював її батько.
Коли бенкет закінчився, гості розійшлись, матір нареченої підійшла до пари. Вона сказала, що їм не обов’язково їхати додому разом. Також наголосила, що молоде подружжя вже завтра може подаmи на розлучення. Іван заперечив, сказавши, що не хоче розлучатись, адже вони щойно побрались. Він ніжно обійняв Олену й запитав, чи не проти вона спробувати побудувати сім’ю. У цей момент до них підбігла донечка Івана та обняла Олену, як рідну.
Додому подружжя nоїхало разом. А вже за рік у Софійки народилась молодша сестричка. Таким чином, несподіване прохання, об’єднало два самотні серця, а в дівчинки з’явилась мама, турботи якої вона так потребувала.
