У школі я дружила з Наталею, ми були не розлий вода. Наше спілкування почалося ще з 1 класу. Кожного дня ми ходили одна до одної в гості. Разом робили уроки, гуляли, гралися. Бабуся Нати жила з нами по сусідству, тож дівчинка часто залишалася в неї ночувати.
Коли виросли, доля розкинула нас в різних напрямках. Я вийшла заміж за однокласника й залишилася жити в селі, біля своїх батьків вже з чоловіком. Що стало з Наталею я не знала, декілька разів розпитувала у сусідки, чи знає вона що про онучку, але бабуся лише сумно хитала головою.
Через деякий час ми дізналися страшні новини. Наталя зі своїм чоловіком розбилися на авто. У них залишилися маленька дівчинка Оксана. З рідні у дитини лише старенька прабабуся, що жила біля нас. Дитину хотіли забрати до дитячого будинку, але стара не дозволила. На здоров’я вона не скаржилася, пенсію отримувала, город садила, тож оформила усі необхідні документи й забрала дитину до себе.
Я дивилася на Оксанку й бачила у ній свою добру подругу. Як шкода, що життя дівчинки склалося таким чином. Мені було жаль дівчинку, тому я частенько кликала її до нас в гості. У нас з чоловіком був син її ж віку, тож діти багато часу проводили разом. З часом вони стали найкращими друзями. Хоч якась розрада для бідної сироти.
Коли діти виросли, спілкуватися не припинили. Я бачила, як Оксана дивиться на Олега й розуміла, що дівчина закохалася. Мій син теж гарно до неї ставився. Якось я запитала у нього про його почуття, але він заперечив, що кохає Оксану. Сказав, що це просто подруга й нічого більше.
Підлітки почали разом ходити на танці, часто поверталися пізно зі своїх гулянок, інколи син не ночував вдома. Коли я розпитувала в нього про життя, він сердився й відмовлявся говорити. Чоловік казав дати йому спокій, нехай гуляє поки молодий. Після випускного Олег вступив на навчання до міста. Я хотіла розпитати в Оксани, що вона планує робити далі, але дівчини уже довгий час не було видно.
Пішла в гості до сусідів. Обидві жінки були у літній кухні, закривали консервацію. Коли зайшла всередину перше, що помітила – величезний живіт Оксанки. Бабуня мені зраділа, стала пригощати пирогами, а дівчина соромилася підняти очі й навіть глянути в мій бік. Поки старенька побігла в льох по компот, у нас була можливість поговорити.
Оксана зізналася, що вагітна від мого сина, але він відмовляється визнавати дитину. Сказав, що вона гуляща й він не виховуватиме чужого байстрюка. Не знаю чому, але я не сумнівалася в тому, що майбутня матуся каже правду. Дівчину я заспокоїла й пообіцяла підтримувати та допомагати. Сама ж побігла додому з’ясовувати стосунки з сином.
Олег наче оскаженів, кричав, що дитина не його, що Оксана не чесна й взагалі він її просто ненавидить. Тоді не витримав мій чоловік й заявив сину: «Буть чоловіком й визнай, що накоїв! Якщо дитина твоя – мусиш одружитися». Сперечатися з батьком марна справа, він терплячий та спокійний, але не любить несправедливості. Наступного ранку Олега вдома вже не було. Залишив записку, що поїхав жити у місто. Втік, як останній боягуз.
Оксана довго плакала й картала себе за надмірне кохання. Мені було боляче дивитися на бідолашну дитину. Як на зло, до всіх її нещасть трапилося ще одне – не стало бабуні. Ми забрали Оксану до себе. Після народження дитини допомагали з усім справлятися й бавили онука. Коли я вперше взяла малого на руки, одразу переконалася, що це наша кровинка. Хлопчик був викапаний батько.
Звісно, я повідомила Олега про народження сина, але він знову вперся, що дитина не його. Усі чотири роки навчання, він просидів у місті й жодного разу до нас не навідався. Оксана журилася та багато плакала, але ми нічого не могли вдіяти. Потім вона сказала, що не може все життя просидіти на нашій шиї, тому забрала дитину й повернулася у будинок бабусі.
Олег приїхав додому лише тоді, коли довідався, що Оксана вибралася з дому його батьків. Як не вмовляла його ненька піти перепросити й одружитися з матір’ю його сина, він ні в яку. Перед людьми соромно, адже чим більшим стає онук, тим краще видно, хто його батько. Тільки Олега це не турбує зовсім.
